Розділ 10.

Так ми й зробили — легко, без опору, ніби цей намір давно визрів десь між словами й поглядами, а тепер просто вийшов назовні. Вулиця провела нас теплим подихом вечора, і вже за кілька хвилин ми опинилися у піцерії — місці, де повітря було густе від ароматів спецій, тіста й розтопленого сиру, а час ніби сповільнював хід, дозволяючи собі трохи розкоші.
Вибір був настільки щедрим, що хотілося замовити все й одразу, просто щоб не обмежувати бажання. Я вже подумки ділила шматки, коли раптом помітила дещо інше — погляди. Вони не блукали залом, не ковзали поверхнею. Вони були прицільні, уважні, теплі. І всі — спрямовані на Світлану.
Пан Рафік, господар закладу, світився тією відкритою, трохи гучною доброзичливістю, притаманною чоловікам східної культури на українських теренах. Його слова текли легко, жести були щедрі, а усмішка — щиро-запрошувальна. Та очі… очі затримувалися на ній довше, ніж вимагала ввічливість. У них читалося зацікавлення, густе й неквапне, мов міцний чай, настояний на поглядах. І навіть знижка, що впала на нас несподівано й щедро, лише підкреслила те, що було й так очевидно.
Я трохи нахилилася до Світлани, дозволяючи голосу стати напівжартівливим, напівзмовницьким:
— Давно Рафік так підбиває клинці?
Вона здригнулася, ніби я торкнулася тонкої струни, і поспіхом відмахнулася:
— Та ти що… Він з усіма жінками міста, більш-менш симпатичними, так спілкується.
Я повільно окинула поглядом зал, даючи паузі зробити свою справу, а потім спокійно, майже невинно додала:
— Не знаю… На собі я такого полум’яного погляду не ловила. Лише на тобі.
Світлана знітилася. Ледь помітний рум’янець прокотився щоками, усмішка стала м’якшою, розгубленішою. 
— Якби ж раніше — та теперішній розум… — зітхнула вона, і цей подих пронизав простір між нами. — А зараз… коли я каліка, навіщо комусь ставати тягарем?
Я різко повернулася до неї, ніби ці слова мали вагу й могли впасти на землю та розбитися.
— Яким тягарем? — перепитала, стримуючи обурення. — Ти сама ведеш дім, усе робиш сама. Он навіть варення зібралася закривати. Чи ти планувала Повітрулю кликати на допомогу?
Вона здивовано глянула на мене, ніби вперше почула власні думки вголос.
— Та ні… — повільно відповіла. — Звісно, що сама б усе робила.
Я ледь усміхнулася, дозволяючи тону стати м’якшим, глибшим, майже довірливим.
— От бачиш. То в яких саме випадках ти тягар? — я зробила паузу, даючи словам осісти. — Подруго… не втрачай шанс бути щасливою. Не так багато їх випадає, щоб ними легковажно розкидатися. Рафік для тебе й зірку з неба дістане — це ж видно. Не в словах, не в жестах… у погляді. Лише б ти дозволила. Лише б дала йому шанс.
Вона мовчала. Але її обличчя поволі змінювалося — напруження тануло, зморшки між бровами розгладжувалися, а погляд ставав м’яким і віддаленим. Замріяним. Таким, яким дивляться не на теперішнє, а кудись уперед — туди, де ще можна сміятися без остраху, торкатися без болю й дозволити собі просту, людську радість.
І в тій тиші між нами було відчуття: вона вже там. У своєму можливому майбутньому. І воно більше не лякало її так, як хвилину тому.
Вдома ми ще раз — із якоюсь майже ритуальною старанністю — розрізали піцу на дрібніші шматки, ніби хотіли зробити вечерю не просто зручною, а правильною, затишною, своєю. Нашвидкуруч накришили салат, відкрили баночку оливок, дістали з холодильника пляшку білого вина — холодну, трохи запітнілу, з обіцянкою легкого вечора всередині.
І саме на ній ми й «спіткнулися».
Дві подруги по нещастю: одна — без руки, інша — з тілом, що ледве не розчинилося в худорбі, намагалися впоратися з корком, ніби це був підступний ребус від самого життя. Пляшка ковзала, штопор не слухався, а наші рухи ставали дедалі незграбнішими, бо сміх підступав хвилями й збивав із серйозного настрою.
У такій позі нас і застав Вадим.
— Що, дівчата, — озвався він із легкою іронією, — не виходить без чоловічої сили? Давайте ту стражденну пляшку.
Він узяв її в руки, і за одну-єдину секунду — впевнено, буденно — корок здався. Ні пафосу, ні зусиль, ні навіть погляду на нас. Просто клац — і вино було відкрите.
Ми зі Світланою переглянулися. І замість образи чи роздратування вибухнули ще гучнішим сміхом — таким, що вже не потребував пояснень.
— Давай, сину, — махнула рукою Світлана, витираючи сльози з очей, — іди мийся та до столу.