Розділ 9.

Я примружилася, ніби зважуючи щось про себе, і, вирішивши м’яко звести розмову вбік, кинула питання. 

— До речі, а що це за ім’я таке дивне — Повітруля?

— Це не ім’я, — усміхнулася Світлана. — Прізвище. А звати її Рая. Та знаєш, нині це ніби «не в тренді», тож вона всюди представляється Повітрулею. А зараз ще волонтерить, то має такий позивний. Усі звикли.

— Бач, як… — задумливо протягнула я. — А мені вона здалася зовсім юною. А вже волонтерить.

— Молода, зате завзята, — кивнула подруга. — З дитинства, як втюрилася у Вадима, проходу йому не давала. А мама моя… — вона на мить зупинилася, ковтнула слова, — покійниця… у всьому їй допомагала. Навіть у ліжко до нього пробратися. Мій син інших дівчат і не знав — усі контакти ретельно підчищали.

— А ти чому не втрутилася? — обережно спитала я.

— О, — вона скривилася, ніби насміхаючись із самої себе, — бо тільки бабуня в нас уміє любити й «так піклуватися». А я, бачте, лише всюди негатив бачу.

Вона говорила це кривляючись, майже жартома. Та за цією маскою я виразно бачила інше — біль матері, чию любов знецінили, чиє право берегти дитину не прийняли, відсунули, зробили зайвим. І цей біль мовчки сидів у її очах, глибший за будь-які слова.

Ми так заглибилися в розмову, що не помітили, як наш затишний жіночий простір раптом тріснув — у нього безцеремонно ступив третій.

— Що, жалієшся своїй подрузі на життя? — скептично кинув Вадим.

Я встигла помітити, як ці слова вдарили Світлану — не голосно, але боляче. Вона ніби зменшилася на півкроку, і плечі її напружилися.

— Для того й існують подруги, — випалила я, не стримавшись, — щоб ділитися з ними гіркотою життя, коли рідні стають сліпими й глухими до страждань рідних.

Слова злетіли з моїх вуст різко, ніби я їх не сказала, а виплюнула — з усією накопиченою злістю.

Вадим примружився, а тоді ледь усміхнувся:

— А ти, Аліно, дивлюся, знову зі мною говориш. Це тішить. Знаєте що… хочу, щоб ви запросили мене на вечерю. Побудете мамками.

Світлана аж засяяла — так, ніби їй подарували надію, загорнуту в буденну фразу. Я ж лише фиркнула:

— Добре. Побавимося дитинкою.

Вадим розсміявся — легко, без образи, так, ніби саме цього й чекав.

— Я пішов поплаваю, мамусі, — кинув через плече.

Він розвернувся і пішов у бік басейну, а повітря ще довго тремтіло від його присутності, від сміху, від того дивного напруження, яке він зумів залишити після себе, навіть не намагаючись.

— Що будемо готувати? — запитала я, вдивляючись у сад.

— А ти чого бажаєш? — відгукнулася Світлана, витираючи руки об фартух, що вже давно втратив кухонну актуальність і радше був домашнім талісманом.

— Я б не відмовилася від піци… — протягнула я, ловлячи на губах теплий подих повітря. — Може, замовимо?

Вона різко обернулася, ніби я запропонувала щось майже святотатське.

— Ти що? Зробимо самі.

Я усміхнулася кутиком губ, перевела погляд на небо, де сонце вже хилилося до заходу, і м’яко, але влучно кинула:

— Подруго, послухай… а якби він не з’явився на вечерю, ми б для себе місили тісто, возилися з соусом, чекали, поки вона спечеться… чи просто замовили?

Світлана замовкла. Листя смородини ледь шелестіло, ніби підказувало відповідь. Вона втупилася в доріжку під ногами, ніби шукала там аргументи проти очевидного.

— Замовили, — нарешті сказала тихо. — Тут неподалік є гарна піцерія…

Вона підвела на мене погляд — уважний, уже без оборони. — Ти хочеш сказати, що так і треба зробити?

— Саме так, — відповіла я, відчуваючи, як усередині вирівнюється хребет. — Досить тобі танцювати навколо нього з бубнами. Він уже має ту, хто за бажанням під нього підлаштується. 

Повітря між нами ніби стало легшим. Навіть сад на мить завмер, погоджуючись.

— Ходімо переодягнемося, — додала я, торкаючись її ліктя. — І підемо замовляти піцу. Не «для когось», а для себе.