Розділ .8

Вдень ми вийшли гуляти містом. Воно було маленьке, затишне, ніби створене для того, щоб у ньому не поспішали. Дуже зелене, з тінявими вуличками, старими будинками й квітами на кожному кроці. Містечко, яке не тиснуло, а приймало.
Мені здавалося, Світлану тут знали всі. Ледь не кожні кілька хвилин хтось зупиняв нас — привітатися, перекинутися кількома словами, згадати щось спільне. Я чемно усміхалася, кивала, слухала чужі історії, але швидко відчула, як ця соціальна теплість висмоктує з мене сили. Такі зустрічі здаються легкими лише ззовні.
Тож, повернувшись додому, я, не приховуючи втоми, пішла віддатися денному сну. Заснула майже миттєво — глибоко, рівно, без тривожних снів. Наче тіло й душа вперше за довгий час домовилися між собою.
Прокинувшись, я відчула внутрішній спокій і дивну, тиху силу. Таку, що не кричить, а просто є. Я вийшла з кімнати на пошуки Світлани — і замість неї знову натрапила на Вадима.
Він стояв у коридорі, спертий плечем до стіни, і, побачивши мене, усміхнувся з тією самою напівіронічною, напівнахабною усмішкою.
— О, — протягнув він, — спляча красуня прокинулася.
Я зупинилася на мить, вдихнула й подивилася на нього вже зовсім інакше, ніж зранку. Спокійніше. Зібраніше, без реакцій, без жодного підживлення його его. Просто пройшла повз і вийшла на подвір’я.
Там, під м’яким полуденним світлом, я побачила Світлану. Вона рвала смородину — зосереджено, неквапно, так, ніби кожна ягідка була маленьким актом заземлення.
— Давай допоможу, — сказала я, присідаючи поруч. — Раніше в мене ніколи не було ні можливості, ні часу займатися такими речами. Напевно, це дуже розслабляє.
Ми почали рвати мовчки. Листя шелестіло, ягоди тихо падали в миску, а повітря пахло літом і соковитою зеленню.
— Алінко, — озвалася вона раптом, не піднімаючи очей, — а що між вами з Вадимом сталося?
Я не відразу відповіла, дала собі секунду.
— Що ти маєш на увазі? — мовила рівно. — Познайомилися. А чому ти питаєш?
Світлана усміхнулася кутиком губ.
— Та так… — протягнула вона. — Двічі за день прийти до мене додому, ще й вести зі мною діалог довше п’яти хвилин — такого раніше за ним не водилося.
Я злегка здивувалася й зиркнула на неї.
— Ти не говорила, що між вами все настільки складно. Мені шкода.
Вона підняла голову догори, ніби на мить вимкнулася з розмови — перезавантажилася. А потім подивилася на мене вже зовсім інакше. У погляді з’явилася легкість, грайливість, навіть пустощі.
— Він дуже цікавився тобою, — сказала вона з ледь помітною усмішкою. — Бачиш, йому все раптом стало цікаво: хто ти, що ти, звідки.
Я зупинила руку з ягодою.
— І що ж ти йому розповіла?
Світлана тихо засміялася.
— Лише трохи прочинила завісу, — відповіла вона. — Хай відчує, як це: коли тобі цікаве життя людини, а інформації — нуль цілих, нуль десятих.
Я м’яко всміхнулася, бо надто вже прозоро читалися між рядків їхні сімейні вузли. Вона прагнула бути впущеною в його життя, а він раз по раз зачиняв перед нею ці двері. Я лише легко торкнулася її плеча — без слів, тактильно, як умієш підтримати, коли слова зайві.
— А знаєш, Алінко… — обережно мовила вона, ніби перевіряючи ґрунт. — Мені здалося, що він на тебе запав.
Я різко зітхнула, ніби цим подихом хотіла відмахнутися від самої думки.
— Ти серйозно? — в моєму голосі з’явилася гірка іронія. — Я приїхала на його заручини, ти ж пам’ятаєш. Це звичайна людська цікавість, не більше. До того ж я могла б бути йому тіткою — я старша за нього… ну, років на десять.
— На вісім, — м’яко виправила вона і ледь усміхнулася. — Але виглядаєш ти, як цукерочка.

Я зупинилася, подивилася на неї втомленим, майже вразливим поглядом.

— Світлано, давай закриємо цю тему, — сказала твердо, але в голосі все ж бриніло щось образливе. — Ти мене таким ображаєш. Я не шукачка пригод із молодими чоловіками. Я засуджую людей, які заради своїх безконтрольних емоцій лізуть у чужі стосунки. І такою ставати не збираюся.

У цих словах було більше, ніж позиція — там була межа, чітко проведена, болісно усвідомлена і принципово захищена.

— Добре, Аліно, вибач, — сказала вона тихіше. — Просто поряд із Повітрулею я ніколи не бачила, щоб у нього так світилися очі. Ніби в них запалили свічку.