Розділ 7.

Вадим сидів на кухні, розслаблено спершись на спинку стільця, все ще в рушнику, з тихим відблиском впевненості в очах. На тарілці перед ним лежали залишки моїх канапок, а поруч — чашка кави, яку він мовби привласнив. Його погляд скотився на мене, і я відчула знайому хвилю роздратування та легкого страху.
— Думаєш, твій одяг змінив ситуацію? — промовив він з тихим хмиканням, майже з насмішкою. — Ти виглядаєш так, що хочеться перевірити, що ж там заховано за цим балахоном.
Я мовчала, обравши свою стару, перевірену стратегію: менше слів, менше приводів для чиєїсь уваги. Замість відповіді я заварила собі свіжу каву, потім тихо, майже непомітно, забрала у нього тарілку із залишками канапок і рушила на вулицю.
— Ей, залиш мені ще хоча б одну!
Я лише покрутила головою з боку в бік, іронічно, трохи зневажливо, ніби кажучи: «Вже біжу і падаю».  І з цією думкою глибоко вдихнула свіже ранкове повітря, відчуваючи, як спокій повертається назад, навіть серед хаосу його присутності.
Я ледь встигла — але встигла. За планом, яким трималася ніби за рятівну нитку, кава в руках, світанок перед очима. Сонце повільно піднімалося з-за обрію, розсипаючи перші рожеві й золотаві промені по ще сонному містечку. Небо, немов акварель на мокрому полотні, переливалося від ніжно-фіолетового до пастельного помаранчевого, а легкий вітер шурхотів у листі, приносячи з собою запах свіжості і нових починань.
Саме там, на вулиці, під уже теплими сонячними променями, мене й знайшла Світлана. Вона вийшла тихо, ще трохи сонна, у домашньому халаті, з тим особливим виглядом жінки, яка нарешті дозволила собі прокидатися без поспіху.
— Рання пташко, — усміхнулася вона, примружившись від світла. — Ти вже встигла й каву майже випити?
Я підняла до неї обличчя, дозволяючи сонцю торкатися шкіри, ніби воно мало право на це більше, ніж будь-хто інший.
— Ага, — сказала легко. — І познайомитися з твоїм сином.
Потім додала, трохи повільніше:
— Ти не попередила, що він може прийти зранку.
Світлана зупинилася. На мить її брови здивовано зійшлися, а в погляді промайнула щира розгубленість.
— Дивно… — задумливо протягнула вона. — Так рано він ніколи не приходив. У басейн зазвичай під вечір навідується, та ще й завжди попереджає.
Вона хмикнула.
— От тобі й дива дивні.
Потім її погляд ковзнув по мені уважніше, майже хитро.
— Ну… і як він тобі? — спитала з легкою усмішкою. — Погодься, красунчик.
Я не відразу відповіла. Зробила ковток кави, дала паузі стати частиною розмови.
— Так, — мовила нарешті. — Якщо придивитися, він лише дещо схожий на тебе. 
І, щоб зняти напругу — і свою, і її, — перевела розмову в грайливіше русло:
— Тепер зрозуміло, чому тебе так швидко звабив його батько.
Обличчя Світлани миттєво змінилося. Напруга зникла, губи м’яко вигнулися в усмішці, а в очах заграли ті самі бісики — живі, жіночі, трохи бешкетні.
На мить вона знову була не лише матір’ю, не лише жінкою з важкою історією — а просто жінкою, яка пам’ятає, що таке сміятися з власного минулого.
— Так і є, — кивнула Світлана, все ще усміхаючись. — Але зараз я радію іншому. Буду мати дуже гарненьких онуків.
— Та ну тебе, — відмахнулася я. — Ти ж і сама ще можеш, якщо буде бажання, народити гарненьких діток.
Вона лише злегка похитала головою — без жалю, швидше з прийняттям.
— Мені вже пізно, — сказала спокійно. — А ось тобі, щоб жити далі, потрібен і чоловік. І, бажано, хоча б двійко діток.
Я не стрималася і усміхнулася.
— А можна без повного комплекту? — примружилась я. — Лише діточок. Наприклад… двійню?
Світлана зупинилася, оцінила мене з удаваною серйозністю.
— Ти хоча б уявляєш, як із двійнею важко?
Я подивилася їй прямо в очі — рівно, твердо, без жартів у погляді.
— А ти мені будеш допомагати, — сказала спокійно. — Якщо вже тобі пізно народжувати, будеш бабунею.
Мить тиші — і ми вибухнули сміхом. Щирим, гучним, таким, що, здається, його почули всі сусіди. Ми сміялися до сліз, до болю в животі, до того самого відчуття, коли сміх стає лікуванням.
Пересміявшись, Світлана знову заговорила, витираючи очі:
— Дивний у тебе план, — зізналася вона. — Але, знаєш… мені подобається.
Вона легенько торкнулася мого плеча й кивнула в бік дому.
— Ходімо. Поснідаємо чимось серйознішим за каву. Бо з такими планами на життя на голодний шлунок далеко не заїдеш.
— Я їла канапки, — з удаваною серйозністю зізналася я, — але, на диво, зараз готова з’їсти слона.
— О, це чудово, — одразу пожвавішала Світлана. — Тобі якраз потрібно набрати ще кілька кілограмів. Ну, щоб виносити діток.
Вона підморгнула так змовницьки, що я лише закотила очі, але всміхнулася. І ми пішли їсти того самого умовного «слона» — ситно, повільно, з розмовами ні про що й водночас про все. Про життя, яке вперто триває, навіть коли ти сам у ньому сумніваєшся.