Розділ 6.

Я не зрушила з місця. Лише м’яко, майже ліниво усміхнулася — тією усмішкою, яка завжди дратує більше за будь-які слова.

— Зате переросла той вік, — промовила рівно, — на який твоя слина може капати.

Повітря між нами загусло. Це була вже не ранкова тиша — це була тиша після удару, коли ще не зрозуміло, хто саме програв, але обом стало надто тісно в одному просторі.

Він почав повільно рухатися в мій бік — без різких жестів, без поспіху, так, ніби кожен крок був продуманим і мав свою вагу.

— А в мене не на вік слина капає, — мовив низько, майже ліниво. — А на те, що я бачу.

І лише тепер мене наче холодною водою облило усвідомлення. Чужа кухня. Ранній ранок. Я — у короткій нічній сорочці й такому ж легкому, майже прозорому халатику, який у сутінках здавався пристойним, а на світанку зрадливо підкреслював усе зайве. Мене кинуло в жар. Не від його слів — від власної вразливості. Від того, що контроль, за який я так трималася, почав ковзати крізь пальці.

— Вибач, — сказала я швидко, трохи різкіше, ніж хотіла. — Я не знала, що зранку можу когось зустріти. Світлана говорила, що ти живеш окремо.

Він зупинився на відстані, яка вже не була безпечною, але ще не була відвертою. Усміхнувся кутиком губ — не тепло, не привітно, а так, як усміхаються люди, впевнені у своїй перевазі.

— Так, живу окремо, — відповів спокійно. — Просто вирішив сьогодні зранку зайти поплавати в басейні.

Його погляд знову ковзнув по мені, неквапливо, без сорому.

— Скажу тобі так… — додав він після короткої паузи. — Дуже вдало вирішив.

Я рушила з кухні, майже фізично відчуваючи потребу сховатися в одязі, в тканині, в дистанції. Та Вадим ступив мені напереріз. Його рука перехопила мою — різко, без дозволу, ніби це було чимось само собою зрозумілим.

— Твої рожеві щічки роблять тебе ще привабливішою, — промовив він тихо, з тією самовпевненою усмішкою, яка не залишала простору для двозначностей.

Він скерував мою руку й затримав її на собі поверх рушника — впевнено, ніби мав на це повне право. Тепло його тіла відчувалося навіть крізь тканину. Я опустила погляд на власні пальці, зробила повільний вдих і холодно, майже ліниво промовила:

— Відпусти.

Замість відповіді він лише сильніше зімкнув пальці, провів нашими руками нижче, навмисно затягуючи мить. Під рушником жила напруга — буденна, самовдоволена, виставлена напоказ.

— Що, розмір не влаштовує? — кинув тихо, з усмішкою людини, яка звикла брати, а не питати.

Тон був настільки примітивно-хвацький, що я раптом чітко зрозуміла: переді мною не чоловік, а хлопець, який застряг у власному пубертаті, де все вимірюється самовпевненістю і показною бравадою.

Я підняла очі й подивилася прямо на нього — без істерики, без страху, тим поглядом, яким дивляться лікарі перед тим, як назвати діагноз. Між нами зависла пауза — густа, електрична.

— Ти забув, де ми з твоєю мамою познайомилися, — прошипіла я, намагаючись наповнити голос холодом і рішучістю. — Я ж «психічна», до того ж хірург. Можу все зробити швидко, акуратно і безкоштовно. Так що… відпустив. Вже.

Мої слова прозвучали так, ніби маленький холодний удар по його самовпевненості. Він відсмикнув руку, і цього вистачило. Я не зволікала, кілька кроків — і я вже за дверима ванної, де запах мила і свіжої води створював захисний бар’єр від того, що щойно сталося.

Я підставила руки під крижану струмінь води, і холод миттєво пробудив тіло. Серце билося швидко, але розум прокидався ще швидше. Пальці рук тремтіли, а особливо однієї — ще гарячої від зустрічі. Я відчула, як жар зникає, а разом з ним і паніка, що спалахнула хвилину тому. Вода тремтіла від моїх рук, а я ловила себе на думці, що в цій простій миті — у струмені холодної води — можна втримати рівновагу.

Потрібно було переключитися. Сконцентруватися на чомусь буденному, знайомому, рутинному. Я зупинилася на каві — думка про її запах, гіркувату теплоту, що наповнює кухню, змусила мене трохи заспокоїтися. Моя свідомість, нарешті, почала впорядковувати хаос.

Переодягнулася повільно, але з увагою до деталей: широкі штани і футболка чоловічого розміру, тканина спалахує, ховаючи вигини тіла. Одяг став моїм щитом, невидимою бронею від чоловічого погляду, що ще хвилину тому викликав у мені бурю почуттів, яких я не розуміла і давно не відчувала. Я глибоко вдихнула, відчула, як груди наповнюються повітрям, а серце заспокоюється, і повільно, але впевнено рушила назад на кухню.