Розділ 5.

Сон був міцним, але надто коротким — уривчастим, ніби тіло ще трималося за відпочинок, а свідомість уже вперто поверталася до реальності. Врешті, як і завжди останнім часом. Я свідомо зменшила дозу снодійних, майже вперто привчаючи свій організм згадати, як це — засинати й прокидатися без сторонньої допомоги. Інколи виходило, інколи — ні. Цього разу ніч відступила раніше, ніж хотілося.

Світало. Повітря мало ту особливу прозорість, що буває лише на світанку, коли день ще не встиг нав’язати свої правила. Не скористатися всіма привілеями приватного будинку — вийти з тиші спальні, заварити каву й зустріти схід сонця — було б для мене майже гріхом. Тож я тихо встала з ліжка й рушила на кухню готувати собі ранковий напій.

Було зручно, що моя кімната розташовувалася найближче до кухні: кілька кроків коридором — і ти вже в іншому просторі, де пахне кавою й спокоєм. Кімната Світлани була в дальній частині будинку, тож я могла дозволити собі цю ранкову самітність. Я підключила блютузні навушники до телефону, увімкнула музику — щось ненав’язливе, майже фонове — і взялася за ритуал: змолоти зерна, поставити турку, нарізати хліб, змастити його тонким шаром масла.

Кава була готова, канапки — теж. Я вже віднесла до мийки ніж і дощечку, коли раптом відчула дивне порушення простору, ніби повітря в кухні стало густішим. Піднявши погляд, я завмерла. В одвірку стояв незнайомець — високий, мов статуя, з плечима, що злегка нахилялися під вагою невимушеної впевненості. Рушник, недбало пов’язаний на стегнах, огортав його тіло, залишаючи простір для уяви, і водночас видавав неприховану зухвалість. Він спирався плечем на косяк дверей, ніби це була сцена, а він — головний герой, який не знає ні страху, ні вагання.

Його погляд був прямим і невимовно проникливим, немов він міг читати думки, відчувати найпотаємніше й розпізнавати приховані бажання. В очах грала легка іронія й водночас пекуча напруга — погляд, що одночасно спокушав і кидав виклик. Він не відводив очей, немов перевіряв, хто я, не словами, а лише силою погляду, і одночасно випромінював щось невловиме — запрошення до таємниці, до гри, яку ще не можна було почати, але від якої неможливо відвернутися. Цей погляд, глибокий і безжально чесний, стискав груди й водночас манив наблизитися, підкоритися тій невидимій магнітній силі, що виходила від нього.

Я повільно вийняла навушники, і світ відразу наповнився ранковими звуками — легким дзижчанням холодильника, власним подихом, його голосом.

— Ти хто?

Питання прозвучало буденно, ніби я була тут чимось самоочевидним, але водночас — чужим. Я ледь перевела подих, відчуваючи, як після секундного заціпеніння повертається контроль над собою.

— Я подруга господині дому, — відповіла рівно, навіть трохи холодніше, ніж відчувала.

Його брови злетіли вгору, утворивши вираз щирого здивування. Погляд повільно ковзнув по моїй фігурі — без поспіху, без вибачень. Це був погляд зацікавленого чоловіка, упевненого у своїй привабливості й праві дивитися.

Перший шок відступив, і на зміну йому прийшло раціональне мислення — звичка, яка не раз мене рятувала. Якщо він стоїть тут так розслаблено, ніби на власній території, якщо його шкіра ще зберігає вологу після води, а рушник — єдиний елемент одягу, то відповідь очевидна. 

Це — Син Світлани.

Його розкутість здійняла в мені цілу внутрішню бурю, таку, що з першої ж хвилини хотілося або різко вдарити, або так само різко відсторонитися. Я обрала друге. Коли всередині мене розпускалася ця пекуча напруга, завжди спрацьовували мої давні захисні механізми: холод, іронія, відсторонена ввічливість — щит, за яким я ховалася від небажаних емоцій. Вони ніколи не підводили, оберігаючи мене від того, щоб хвиля емоцій не накрила зненацька. І цього разу вони спрацювали бездоганно, але всередині залишився тихий трепет, який не піддався жодному зі звичних захистів.

— А ти, мабуть, Вадим, — вимовила я спокійно. — Світланин… си-но-чок.

Я навмисно розтягнула останнє слово, вклавши в нього легку, майже невагому поблажливість. Його обличчя миттєво змінилося: м’язи напружилися, щелепа стислася так, що я майже почула цей внутрішній скрегіт. Він явно не любив, коли його ставили нижче — навіть словом.

— Давай я тобі сніданок приготую, чи що, — додала я буденно, ніби між іншим, повертаючись до кави.

У відповідь — лише злий, колючий погляд. Такий, яким дивляться не на жінку, а на виклик.

— Вирішила в матусю зі мною погратися? — кинув він різко. — Так ще не доросла.