Розділ 4.

Отож, ми розібрали сумку зі смаколиками, які я прихопила з дому: її улюблені домашні сирники з родзинками, пляшку сухого вина «на заспокоєння» і ще деякі дрібниці, що пахли затишком. А потім перейшли до головного гостинця — сукні, яка мала стати сюрпризом.

Світлана спершу не зрозуміла, що це. Лише коли я розгорнула тканину, очі її округлилися: ніжний сріблясто-бежевий шовк із делікатною вишивкою і продуманим асиметричним кроєм.

— Господи… — тільки й прошепотіла вона, торкаючись тканини пальцями.

Я всміхнулася.

— Це робота однієї моєї пацієнтки. Ти ж знаєш, у мене їх було чимало. Вона тепер відома дизайнерка, створює лінії одягу для військових і людей із пораненнями. Я попросила її зробити для тебе щось особливе — щоб не просто гарно, а щоб ти знову відчула себе жінкою.

— Алінко, ну що ти видумала! Це, мабуть, коштує цілий статок. Мені доведеться рік віддавати.

Я посміхнулася.

— Мені це нічого не коштувало. І тобі не коштуватиме. Лише одна маленька умова — коротке відео в сукні.

— Що? Ні-ні-ні! — вона відразу замахала рукою.

Я бачила, як блищать її очі, як у куточках губ тремтить усмішка — сукня їй явно припала до серця, але гордість не дозволяла здатися.

— Це вимога дизайнерки, — сказала я спокійно й потягнулася, ніби забрати вбрання назад. — Не хочеш — не треба.

— Добре, — здалася вона нарешті, зітхнувши. — Але знімати будемо лише перед самим святом, коли я вже буду з макіяжем. А зараз дай мені просто приміряти… Хочу відчути цей матеріал на тілі.

Її голос став тихішим, майже ніжним. Вона доторкнулася до сукні так, ніби боялася її зім’яти, і в ту мить у її русі з’явилася легкість, якої давно не було. Я лише усміхнулася — знала, що після цієї примірки відмови вже не буде.

— Ага, тоді вже й білизну під цю сукню відразу бери приміряй, — протягуючи новий комплект, кинула я.

— А що, моя не підходить? — звела на мене очі, ніби серйозно образилась. — Вона ж безшовна.

— Як хочеш, — знизала плечима я, ледве стримуючи усмішку. — Я не наполягаю. Сама потім вирішиш.

Я вже знала, який вибір вона зробить після примірки. І не помилилася.

Світлана вийшла з кімнати зовсім іншою — наче не просто приміряла сукню, а приміряла себе нову: упевнену, легку, красиву. В її очах загорівся той самий вогник, який робить жінку королевою — і який згас під тягарем болю. А тепер ось знову ожив.

— Я в ній відчуваю себе героїнею американського фільму, — сказала вона, грайливо закусивши губу.

Я не стримала сміху.

— Чому саме американського?

Світлана розливесто засміялася, аж у куточках очей з’явилися іскри.

— А чорт його знає, — знизала плечима. — Мабуть, бо там жінки завжди виходять з будь-яких драм красивими.

Вона ще покрутилася переді мною та дзеркалом — щаслива, граційна, навіть трохи кокетлива. Знову жива. У цій миті було щось надто крихке, аби торкатися словами: ніби життя на мить зупинилося, дозволивши їй просто бути — без тягаря минулого, без страхів і спогадів, які зазвичай чатували десь поруч. Я ловила себе на думці, що саме заради таких секунд варто мовчати, не втручатися, не пояснювати, а лише берегти цей світлий стан.

Решту дня й вечора ми провели біля невеличкого басейну, що ховався в затінку за її будинком. Сонце вже спускалося нижче, розливаючи по воді мідні відблиски, а ми сиділи поруч, опускаючи ноги у прохолодну воду. Розмовляли про все — про моду, про подорожі, про дурниці, що колись здавалася важливими, — лиш оминали теми про наше минуле. Там і без слів усе було зрозуміло.

В повітрі пахло м’ятою й трохи хвоєю, від сусідів тягнуло запахом смажених пирогів, і я зловила себе на думці, що вперше за довгий час відчуваю спокій.