Розділ 3.

Тепер, озираючись назад, розумію: моя психіка просто намагалася мене захистити. Вона ніби вимкнула біль, приглушила всі відчуття, не давши мені прожити втрату так, як це роблять інші. Тоді мені здавалося, що я сильна, що тримаюся, а насправді — я просто існувала, не відчуваючи.

У лікарні все було інакше. Там я вперше дозволила собі не тікати — ні від спогадів, ні від тиші. Під наглядом спеціалістів, серед таких самих знедолених душ, як і моя, я потроху почала повертатися до себе.

Найбільшою підтримкою стала Світлана. Її мила, трохи сумна, але чарівна посмішка лікувала краще за будь-які слова. Вона не намагалася мене розрадити — просто сиділа поруч, мовчала, і в її мовчанні було більше розуміння, ніж у будь-яких порадах.

Вона зцілювала мене своєю присутністю, а я — її світлом, яке ще жевріло десь усередині мене, хоч я сама тоді того не помічала. Ми обидві рухалися — кожна зі своєї темряви, назустріч одна одній.

Світлана була лише на трішки старша за мене, але за спиною мала ціле життя — непросте, вузлувате, як старе дерево, що росте всупереч усьому. Вона народила в п’ятнадцять, від дорослого, ще й, до того, одруженого чоловіка. Батьки, аби не зганьбитися, взяли немовля на себе — виховували, як свого. А її, наче з очей подалі, відправили за кордон — «вчитися, ставати людиною».

Там, за їхнім сценарієм, їй і чоловіка знайшли — перспективного, стриманого, з майбутнім. Та от тільки майбутнє те виявилося без жінки — у прямому сенсі. Вона його не цікавила, не збуджувала, як, зрештою, і жодна інша жінка у світі.

Вона терпіла, як терплять багато хто, з надією, що все налагодиться. Не налагодилося. Подала на розлучення, зібрала валізу й повернулася додому — у свою, вже змінену країну, де син ходив до школи й не хотів навіть дивитися в її бік. Для нього мама — це бабуся, а ця жінка, що колись народила, — чужа.

Минули роки. Вони помирилися, син почав називати її «мамою», але тепло так і не повернулося. Найближчими до нього залишилися старі — її батьки. А вона… вона навчилася жити з порожнечею.

Ось такі ми — дві психічки, як самі про себе жартували, — зійшлися під одним дахом. Дві жінки, які навчилися сміятися крізь сльози, пити чай без цукру і називати санаторій “псіхохотушка”.

І хоча від часу нашої реабілітації минув час, ми так і не втратили зв’язок — дзвонили одна одній, радилися, підтримували, як могли. Світлана стала мені ближчою, ніж будь-хто інший після втрати родини. І от тепер вона покликала мене — не як колишню сусідку по палаті, а як єдину людину, перед якою могла відверто показати своє безсилля.

Її син вирішив одружитися. Заручини мали відбутися вже за кілька днів. Але в голосі Світлани, коли вона про це говорила, бриніла не радість, а напруга, що межувала з розпачем.

— Аліно, я ж бачу, — говорила вона по відеозв'язку, крутячись біля кухонного столу, — бачу, що він поряд із нею не буде щасливим. Та він і зараз не щасливий. Просто вперся, наче стіна. Не чує нікого.

Вона зітхнула, витерла руку об рушник, потім додала гірко:

— Мама Галя, — це моя мама, — знала його дівчину ще з дитинства. Та й любила, ясна річ. Бо як не любити онуку своєї подруги, ще й заможної… Усе в дівчини з глянцю: і освіта, і родина, і зовнішність. А от душі — нуль. Холодна, як лід.

Світлана замовкла, дивлячись у вікно.

— А він, дурненький, — прошепотіла, — усе життя шукав тепла. І, мабуть, шукає досі не там.

Я могла лише підтримати Світлану. Давати поради в таких ситуаціях — справа невдячна, а влазити в чужу сім’ю й зовсім останнє, чим би мені хотілося займатися. Тому я просто мовчки слухала — і цього, здається, було достатньо.