Розділ 2.

Я — хірург із понад десятилітнім стажем, людина, що вміла зшивати розірване, — не змогла зшити власне життя.

Тієї ночі я була на чергуванні.

Операційна — мов окрема держава, відрізана від світу. Ми звикли жити там між світлом ламп і стуком сердець під моніторами. І саме тоді крізь бетонні стіни прокотився гуркіт — один вибух, потім другий, третій… Від ударної хвилі здригнулися інструменти на столику, посипалося скло в коридорі.

Ми давно вже перенесли операційну до цоколю — туди, де немає вікон і де життя іноді легше втримати, ніж на поверхні. Тісно, спекотно, але безпечніше. Цього разу нам навіть пощастило — не зникло світло.

Після планової операції почали надходити «позапланові» — з вулиці, з того місця, куди прилетіло. Ми працювали без зупину п’ятнадцять годин — без сну, без новин, без розуміння, що саме коїться за межами лікарні. Тільки кров, крики і тиша після кожного серця, що не витримувало.

І лише потім — кадри, що вбивають без звуку.

Мій будинок. Моя вулиця. Мої…

Спершу — відчайдушна надія: може, просто зв’язку немає, може, сховалися, може, все ще можна виправити.

А потім — глухий удар реальності.

Світ розколовся на дві частини — “до” і “після”.

Моя донечка і мій чоловік загинули.

А я залишилась.

З руками, що пам’ятали сотні врятованих життів, і з серцем, яке не змогло врятувати своє.

Того дня я вперше зрозуміла, що навіть лікар може померти — не тілом, а всередині.

Я пам’ятала процес похорону до найменших дрібниць — кожен погляд, кожен рух, навіть звук лопати, що розтинає вологу землю.

Думала, що контролюю свої емоції. Своє життя.

Здавалося, що це нормально — ходити щодня до дитячого садочка, куди колись водила свою донечку. Я не розмовляла з вихователями, не дивилася на дітей — просто стояла під вікном, поки не вимикали світло всередині. І поверталась додому.

Психіка, як я собі пояснювала, просто шукала точку опори. Таку, що залишилась живою хоч десь.

Минув місяць.

І тоді Рита — моя колега й теперішня сусідка — нарешті не витримала.

— Алінко, — сказала вона, тихо, але твердо, — давай звернемось до Петровича. Хай він подивиться, чи дає тобі хоч якісь “позитивні зміни” це твоє ходіння до садка.

Я не сперечалася.

Петровичу я довіряла — досвідчений психіатр, людина з практикою, розумна.

Він провів діагностику мовчки. Тільки наприкінці зітхнув і трохи похитав головою.

— Аліно… так не можна. Твоя свідомість у зміненому стані. Без допомоги ти вже не впораєшся, — промовив він тихо, підвівся з-за столу, підійшов ближче, взяв мене за руку. Його голос змінився, став теплішим, людяним:

— Чому ж ти не прийшла раніше?

— Чесно, Петровичу… я думала, що контролюю себе, — відповіла я.

Рита, що сиділа поруч, пирхнула — не від злості, а від безсилля.

— Контролює вона, — пробурмотіла. — І що ж саме, скажи? Безсоння? А може, втрату ваги?

Повернулася до мене й додала вже голосніше:

— Ти взагалі знаєш, скільки зараз важиш?

Я мовчала. 

Я справді схудла. При своєму метрі п’ятдесят із кепкою я тепер виглядала, ніби першокурсниця вишу. І не скажу, що до цього мала зайву вагу — просто від мене ніби щось відрізали разом із тим болем.

Та зараз це для мене не мало значення.

Петрович трохи відвернувся, щоб не показати емоцій. Але я бачила, як він провів рукою по обличчю — так, ніби намагався стерти з нього втому й співчуття водночас.

— Аліно, — сказав після короткої паузи, — те, що ти тримаєшся, ще не означає, що ти живеш.

Я мовчала, стискаючи пальці на колінах, щоб хоч щось контролювати — хоча б власне тіло, якщо душа давно вже не слухається.

— Я призначу тобі короткий курс лікування, — продовжив він. — Але, якщо дозволиш, я хотів би, щоб ти поїхала в санаторій. Не лікарня, не “психушка”, як усі бояться казати. Просто місце, де можна побути в тиші. Без дзвінків, без спогадів, без цього… тягаря щодня.

Я підвела погляд. У його очах не було жалю — лише спокій. І саме це мене зламало.

— Ви вважаєте, що я хвора? — спитала, хоча й знала відповідь.

Він ледь усміхнувся куточком вуст:

— Я вважаю, що ти виснажена. А між цими словами — прірва.

Рита поклала руку мені на плече.

— Алінко, послухай його. Не треба бути сильною постійно. Хоч трохи побудь просто живою.

І я прислухалася. І так опинилася в лікарні.