Розділ 1.

Я вийшла з таксі, ще до кінця не вірячи, що мені таки вдалося сюди дістатися швидше, ніж планувалося. Пощастило — знайомий саме їхав повз  місто подруги і підкинув мене до окружної дороги, ще й викликав таксі, не чекаючи подяки. Така, знаєте, дрібниця, яка в наш час здається майже дивом.

Повітря було вологим — чи то від туману, чи просто відчуття, що щось ось-ось зміниться. Я вийшла з машини, нахилилась до багажника, витягаючи свої сумки, коли мій погляд зачепив дивну сцену трохи далі.

На узбіччі стояла зовсім ще юна дівчина — емоційна, з поривистими жестами, піднятим голосом. Вона ледь не кричала на чоловіка, що стояв до мене спиною. Здається, щось доводила про волонтерський банер — мовляв, назву оформили неправильно, кольори не ті, і взагалі, «це виглядає непрофесійно».

Спершу я навіть не надала тому значення. Але щось у тоні її голосу — надлом, що межує з істерикою — зачепило за живе. А потім я побачила третю фігуру. Стояла трохи осторонь, мовчки, нерухомо, ніби тінь. Її плечі і обличчя були опущені вниз, ніби вона намагалася зникнути з того місця.

Це була Світлана.

Я не бачила її майже пів року. І навіть на такій відстані помітила: щось у ній змінилось. Здається, вона схудла, і не тільки фізично — якось зменшилась внутрішньо, згасла. Вона повернулась, наче збиралася піти, але зненацька завмерла. Її погляд ковзнув по асфальту, по купі сумок біля моїх ніг — і врешті вп’явся в моє обличчя.

Спершу — розгубленість. Потім — раптове здивування. А далі з’явилося те, заради чого я, певно, і приїхала: її тиха, ні з чим не зрівнянна усмішка. Та, що зцілює краще за будь-які слова.

— Алінко?.. Звідки ти тут узялася? Я ж тільки-тільки збиралась за тобою їхати на вокзал. Хотіла просити сина, щоб відвіз… — Вона зупинилася, змовкла і лише хитнула головою. — Але ти ж бачила, в нього свій клопіт...

— Привіт, моя хороша, — я підійшла ближче і обійняла її. Вона була тоненька, мов гілочка, і така рідна. — То це твій син там учасник цього театру абсурду? Тепер розумію, звідки в тебе цей вигляд на мільйон гривень… боргу. Але нічого. Зараз ми твій настрій підлатаємо. Я ж приїхала з гостинцями!

Очі Світлани миттєво змінилися. В них щось спалахнуло — не пристрасть, ні. Радість. Жива, справжня. Та, що не завжди має сили пробитися крізь щоденну втому. Але тут вона була.

— Давай сюди отой пакет, — сказала вона тоном, який давно не чула ні я, ні, здається, вона сама. — Все ж одна рука в мене є, як не як.

Ця фраза звучала, як маленька перемога. Без пафосу, без надриву. Спокійно, із повним прийняттям.

Я згадала, як ми з нею зустрілися вперше. Обидві — в психоневрологічному відділенні. Обидві виштовхані з життя обставинами, в яких не мали жодного шансу виграти. Кожна з нас несла свій біль — обпалений, глибокий, але мовчазний. Там, серед стін, де пахло ліками й втомою, між ковтками препаратів й несміливими усмішками, зародилася наша дружба. З того болю, який простіше розділити, ніж пояснити.

Світлана тоді була, як тінь, після прильоту ракети в батьківський будинок  втратила все — і батьків, і руку. Син тоді був далеко — на бойовій підготовці в іншій країні. А вона трималася. Як могла. 

У кожної з нас був свій біль — гострий, мов уламок скла під шкірою. Той, який не виймають, бо він давно став частиною тіла, частиною руху, частиною дихання. Болить, але вже знайомо. Ми навчилися жити з цим болем, оберігати його, навіть виправдовувати — аби тільки не торкатися знову до того моменту, коли він з’явився.

Ми просто тоді не змогли впоратися самі. 

Вітаю вас на сторінках нової історії — історії, що розгортається тут і зараз, поряд із вами, на перехресті буденності й випадковості. Кожне слово, кожен момент можуть бути ближчими, ніж здається. Ця розповідь не про далекі країни чи часи, а про тих людей, що живуть поруч, але мають свої таємниці, свої пристрасті й вибори, здатні перевернути життя з ніг на голову.