Ніч.

Бувають такі спогади, які здаються сном. Вони дуже невиразні, але при цьому викликають яскраві емоції. Щось подібне до того, коли почувши стару пісню, відчуваєш запах моря, або смак губ першої своєї дівчини. У НЛП це зветься якорем, якщо не помиляюся.

Я пам'ятаю, будучи зовсім маленькою, вже й не скажу, скільки мені тоді було, ми з мамою їздили до дідуся до села Червонопілля. У спекотний літній день, у доверху забитій маршрутці, яку кидало з боку на бік, бо дороги як такої і не було. Були хвилі понівеченого асфальту та ями. Тому ми їхали біля дороги по землі та траві. Але незважаючи на це мені було весело. Потім ще кілометр пішки від зупинки. Мама злилася, адже вона втомилася, тягти сумки і мене, яка ніяк не хотіла спокійно йти узбіччям, мене все тягнуло вийти на асфальт, і як на зло в цей самий час їхатиме машина. Ось такою непосидою я була тоді.

Першим якорем, який викликав у мені моторошні почуття, був, як не дивно паркан. Ці дерев'яні напівзгнілі штахетки, що обросли мохом, крізь які ніби крізь пальці, стирчали гілки червоного кизилу, як зараз пам'ятаю цю кислоту. Але я думаю що не в паркані була справа, а в тому, що було за ним. Зарослий сад, який моя дитяча уява малювала страшенно темним. У цьому саду стояв дерев'яний будиночок, з одним віконцем. За цим віконцем ховалося щось, химерно дивне, швидше за все граблі та вила, які у тандемі зі світлом та грою тіней створювали химеру.

Коли сонце трохи зайшло, ми з мамою та дідусем вирушили на город, копати картоплю. Саме картопля була причиною нашої подорожі. Поки вони займалися справою, я ведена цікавістю і нудьгою вирушила до кукурудзи. Спускаючись дедалі нижче, кукурудза закінчилася, разом із нею і город. Город же, закінчувався балкою та стіною очеретів. Все відбувалося як у напівдрімоті, ведена незрозуміло, чим я вже сиділа біля якогось болотця і слухала жаб, поки мене не знайшли і сильно посварили. лише набагато пізніше я дізналася що в цьому самому болоті, яке зветься копанкою, втопилася моя бабуся.

Бабуся вночі пішла надвір у туалет, і не повернулася. Вранці дідусь знайшов її абсолютно голою, що дрейфувала на водній гладі. Саме тоді він і забив на сад та своє подвір'я.

Дім дідуся був дуже старим хоч і цегляним. Стіни його і стелю він мазав конячими какашками перемішаними з вапном, що для мене, що виросло в місті, було дуже дивно. Біла величезна піч у центрі будинку та металеві дуже скрипучі ліжка, на яких обов'язково три подушки одна на одній у формі піраміди. Крім перерахованої картини невідомих мені людей, обов'язково чорно білі і вицвілі. Завжди мені здавалося, що ці чорно-білі обличчя дивляться мені прямо в душу, до мурашок, тому я ніколи на них не дивилася, а якщо і дивилася, то швидко відверталася.

Найбільше я боялася ночі. Дідусь спав у кімнаті один, із зачиненими дверима. Мама спала в одній кімнаті ближче до кухні, я ж в іншій біля телевізора. Кожен мій рух супроводжувався диким скрипом. Щоразу коли проїжджала машина, вона освітлювала заднє подвір'я, з якимись порожніми бочками, старим велосипедом і льохом, світло проникало в будинок і я бачила ці сірі обличчя з вицвілих фотографій. Всі ці бабусі й маленькі дітки дивилися на мене, через що кров у мене застигала в жилах.

Тієї ночі мені стало особливо страшно. Я спустилася з ліжка і пішла до кімнати до мами. Пробираючись крізь темряву я виявила, що мами немає. "Мама" - вирвалося в мене. Була ще одна кімната, вхід у яку був завішаний шторою, це кімната бабусі, але туди я не посміла піти, дуже вже там було моторошно. Тоді я піднялася на табурет і зазирнула у віконце, через яке можна було побачити стежку до туалету. Світло лампи над будинком включали саме тоді, коли вночі потрібно було вийти на вулицю, і воно горіло. Подивившись туди, я побачила маму, що стоїть у своїй білій нічнушці, біля неї ж чорна як сама ніч тінь. І в ту мить ця тінь помітила мене і подивилася своїми чорними очима. Я зіскочила з табурету і швидко заскочила у своє ліжечко сховавшись під ковдру. Мене всю трясло. Щоразу після того, як проїжджала машина, я бачила на задньому дворі цю тінь, яка дивилася прямо мені в очі.