Згадування

-Все, я готовий йти. Можеш відвертатись від вікна, - він посміхнувся краєчком губи, зрозумівши, що мені ніяково було на нього дивитись. - але якщо що я тебе не соромлюсь. Ходімо. 

- Добре, зараз тільки мамі скажу. 

Матір не дуже добре віднеслась до того, що я йду з ним гуляти. Однак вона сама здогадувалась про майбутню зустріч. Бути з його сім'єю, ходити постійно по його місту і жодного разу не побачитись, коли ми були найближчими людьми один одному... Майже нереально. Та й для чого довго мучатись, никатись між будинків, оглядатись всюди, боятись, що він випадково мене колись побачить. Я цього не хочу. 

- Слухай, поки ти ще нічого не почав говорити, я хочу вибачитись перед тобою. Ці стосунки закінчились моїм повним провалом, мені дуже шкода. Я не хотіла на тебе сваритись, маніпулювати, ставати стервою, вибач. Просто воно все якось наклалось так. Війна, переїзд, проблеми з психікою, харчуванням... Ще й матір постійно про тебе питала з легкою ненавистю, розказувала всякі гидоти про тебе. А я, дурною була, велась на її грьобані провокації, - Адам вже був готовий щось сказати хороше, а я ще не закінчила, тому тільки пальцем показала і продовжила. - Але також хочу додати, що ти справді був моїм найкращим хлопцем. Можна сказати, ти був моїм першим справжнім коханням. Хех, я була неймовірно в тебе закохана, вперше думала про людину, з якою уявляла спільне майбутнє, довгі стосунки, кохання до самої смерті. Тільки от... Все не дуже вчасно сталось, на жаль. І чесно кажучи, мені хотілось би навіть зараз продовжити наше спілкування. Як друзі, звісно.  

Дивлячись на Адамове миле обличчя стало зрозуміло, що він обривати мене наразі не хоче. Довольний слухав мене, нікуди не поспішаючи. Думала він зараз пояснюватиме, чому це погана ідея, але він мовчав. Я вирішила продовжувати душероздираючу для мене промову. Що буде - то буде. Так хоч виговорюсь, поки він ще терпіти мене можу. А далі, сподіваюсь, вже ніколи не побачимось і він не пригадає мене. 

- Я розумію, що то кепська ідея, оскільки між нами занадто багато всього було, хоча можливо не так багато, як раніше ми того хотіли. В мене досі проблеми з доторками з боку інших людей, та. Думала тоді в Празі, що біля мене офігезна людина, з нею я почуваюся повністю розслабленою, щасливою, я зможу спокійно тебе обіймати... Ц-цілувати. Однак ти пам'ятаєш. Я перетворилася на бревно і все. Мені ворухнутися було біля тебе важко. А я так хотіла тебе... Як би ж ти знав, потім постійно шкодувала про все, що не зробила, а час вже не повернеш. Коли ми перестали спілкуватись, тільки про ту зустріч й думала. Я могла би тоді проговорити всі свої страхи, побоювання, образи - все би одразу вирішилось. А я вирішила знов наслідувати жахливий характер своєї матері і нічого не пояснювати. Хотілось після нашого розставання одразу забутись, піти в якісь жахливі стосунки, але... Розуміла, що того геть не хочу, воно тільки погіршить ситуацію, - відчувалось, як моє обличчя опухає і на ньому проступають перші сльози, яких Адам ще ніколи не бачив. - тому пішла в себе. Закрилась повністю від людей, харчування стало страшенно поганим, вічно з сім'єю сварилась, а коли занадто сильно находило - просто різалась, кожен раз згадуючи твої фрази. Як ти благав мене не різатись металевими предметами, а я тоді почала носити всюди з собою лезо. Про наслідки я вже промовчу, гіршої справи для себе і не зробиш, воно справді дуже небезпечно. 

Затягнулись пару хвилин мовчання, я вже почала шкодувати про все розказане.