Вже близько

Гуляли з тіткою Вірою нормально. Вона багато розказувала про свою роботу за кордоном, казала, що дуже важко буває, без достатнього знання мови відчувається, наче не на своєму місці, але їй все одно подобається, в Україну вертатись не планує. А Адам зараз з батьком живе, через рік планує з'їжджати на свою квартиру після школи, будувати вже повністю самостійне життя, бо зараз вже починає відкладати гроші, по-троху заробляти, однак часу із-за навчання сильно не вистачає. Я за нього рада, навіть дуже, коли ми останні рази спілкувались, то він тільки розказував, що хоче почати, вже зареєструвався на якихось платформах фрілансу. Хоч це і було боляче слухати, я справді рада за його успіх, думаю він стане дуже гарним не тільки програмістом, а й людиною загалом. 

А зараз вже заходимо до його брата в гості. Тут все таке дивне, квартира надто велика для двох, все в ніжних фіолетово-блакитних тонах, багато техніки, монітор, комп'ютер, ноутбук, ще щось не зрозуміле. Даніл мило з нами розмовляє, розпитує про життя, нашу родину. Я пішла в іншу кімнату подзвонити своїй репетиторші, забула відмінити сьогоднішнє заняття, а воно розпочинається тільки через годину. То єдина тиха, достатньо віддалена кімната, я заходжу за шафу, дивлячись у вікно, не розбираю голосів людей, але чую стук дверей. Мабуть, його дружина, що бігала в магазин вже прийшла. Вчителька з історії відповідає, пояснюю обставини, вибачаюсь за ще один переніс заняття і кладу телефон. Я тут вже дві години, ми і поїли, і поговорили про все що тільки можна. Втомилась. Хочеться помовчати. Тому стою далі, дивлячись у вікно, уявляючи свої наступні два місяці у Вінницькій області. Цікаво, як вони пройдуть, чи знайду я тут друзів, чи нормально складуться відносини з сестрою, сподіваюсь ми не сваритимесь часто.  

Звук з коридору швидко повертає мене в реальність: 

-Та, я зараз на секунду, я кофту перевдягну і піду. - Це Адам, він нашвидкуруч закрив мене з ним в кімнаті, навіть не помітивші нікого, крім нього. - Бляха, а ти тут? Я, я думав, ти вже пішла. Чорт! Як ти? Як життя твоє? 

Він настільки змінився, що мені вже не по собі. Це вже не той звичайний хлопець. То вже дорослий, височезний, кремезний чоловік. 

-Я тут розмовляла просто... Я вже йду, можеш перевдягатись 

-Нє, нє, нє, постій. Я навіть не знав, що ти приїжждаєш, мені тільки вчора Даніл передав. Лишись, будь ласка, давай поговорим, дуже прошу. 

- Та як хочеш в принципі. Але є ти кудись поспішав наче... Я тебе не відволікатиму? 

-Господи, я з тобою рік не бачився, не спілкувався. А ті, перечекають пару днів. Я зараз пару хвилин і готов йти. 

-Куди? 

-Ну з тобою прогулятись. Там і легше говорити буде, і ніхто точно не підслуховуватиме, не потурбує, а тут розумієш... Забагато вух. 

- А, та звісно. Добре. 

Я почала виходити з заціпеніння. Зрозуміла, що він мені нічого не сказав, не відкрив двері, показавши на вихід. А просто при мені почав перевдягатись, демонструючи праву половину свого дуже підкачаного тіла. Він в ідеальній формі. Мабуть з залу днями не вилазив. Як хотів, як давав обіцянки самому собі. Дійшов до мети, там вже сто відсотків видно всі вісім кубиків. Цікаво, про що він буде мені говорити. сподіваюсь ми зможемо спілкуватись під час мого перебування тут як друзі. Коли я йому чотири місяці тому писала, Адам дав зрозуміти, що його дівчиною мені вже точно не бути, забагато наробили помилок, занадто багато спроб робили, сходились-розходились. Можливо так хоча б як знайомі будемо спілкуватись. А то якщо ні з ким не познайомлюсь, перебування в Вінниці буде геть сумним. Головне не прив'язатись до Адама, а то ще одного розриву можу не пережити. Минулий дався занадто тяжко.