Майже депресія

А в березні починались постійні істерики після школи. Мене, як достатньо новій учениці вчителі надавали особливу увагу, постійно якось задівали. Одна вчителька довела мене до сліз прямо на уроці. Я ненавиділа в тій школі всіх. Коли приходила додому, кидала все, що попадалось під руку, кожен день ридала і носила в школу з собою лезо, на випадок ,,складних моментів,,. Виходячи на уроці після дратуючої ситуації, щоб трохи самій розслабитись. Але насправді, самопошкодження - це жахливо. Ввечері, дивлячись на своє тіло знову хотілось плакати із-за нерозуміння, нащо я це з собою роблю. В такому стані я пробула всю весну. Влітку прийшлось закінчити причинення собі болю, сім'я одразу б помітила. Влітку я трохи бачилась з друзями з рідного міста, подорожувала по всій Україні.  

Восени депресняк накотив знову. Я намагалась витримувати свій стан, однак переїдань позбутись не вийшло. Плюс ще чотири кілограми. На початку зими пішла до психолога. Постійні думки про смерть, майже відсутність спілкування з однолітками, нестача підтримки від батьків, постійні сварки... Воно все не давало спокою нормально, тихесенько існувати в цьому світі. Перед першим прийомом було дуже страшно. Хотілось вбігти по-швидше з того місця, подихати повітрям. Його не вистачало. І із-за переживань сильно нудило. Але коли з'явилась психологиня в моєму житті, вона одразу мене заспокоїла. Я прям всім тілом відчувала її підтримку. Потім розказала про свої проблеми з батьками, нестачею енергії, низькою самооцінкою та багатьма іншими, меншими проблемами. Ми бачились майже кожен тиждень. Кількість самопошкоджень поступово звужувалась до нуля, істерики траплялись не рідко. Проте навчаюсь їх витримувати, вже виходить набагато краще, переїдання меншають, хоча вага не сильно змінюється. Щось стає в житті краще, щось гірше. Починаю готуватись до вступу в коледж, з більшою кількістю людей починаю спілкуватись. Живу близько місяця у квартирі на Закарпатті зі своєю сестрою. Бо додому до батьків вертатись небезпечно, ситуація на Донбасі сильно погіршується, а я до обстрілів дуже тяжко відношусь. 

-Мам, ви вже думали з татом про мене? Я вертатимусь додому? Чи ви десь тут дешеву квартиру знайшли? 
- Ми шукали, але коштують вони від восьми тисяч, то дуже дорого. А вертатись справді небезпечно, ми не хочемо, щоб ти тут страждала.  
-Добре, я розумію. Тільки де мені тоді жити?! 
-Я з Сашею розмовляла, твоєю сестрою. Через пару тижнів вже можна буде їхати до неї, десь на місяць-два. Ти не проти з нею під Вінницею пожити? 
- Серйозно? Але ж як я там буду, нікого не знаю, хоча і тут не сильно з кимось знайома. Боже... знову ще один переїзд, то так тяжко. Ладно, то все одно найкращий варіант, я не проти.