1

Повний місяць зійшов над селом, мов холодне око, що спостерігає за кожним кроком. Його світло розливалось по землі блідим сріблом, витягуючи з темряви обриси хат, тіней і вузької стежки, якою йшла Агата.
Вона щільніше загорнулася в хустку, хоча холод ішов не стільки від повітря, скільки зсередини. Серце билося швидше, ніж зазвичай, і кожен крок віддавався у скронях.
Вона йде туди вперше.
До відьом.
Слова, які в селі вимовляли пошепки, тепер звучали в її голові занадто голосно.
Вітер піднявся різко, ніби хтось невидимий провів рукою по полю. Він зашурхотів сухою травою, смикнув гілки дерев і підхопив край її спідниці. Агата зупинилась на мить, вдивляючись у темряву попереду.
Здавалося, що дорога стала довшою.
Що вона вже не та сама, якою була вдень.
Десь далеко загув пес. Потім — ще один. І раптом усе стихло, ніби саме село затамувало подих.

— Ти вже майже тут, — прошепотіла вона сама до себе, хоча не була певна, чи говорить це власним голосом.
Попереду між деревами з’явилось слабке світло. Не тепле, як від свічки, і не яскраве, як від ліхтаря — воно мерехтіло, ніби жило власним життям.
Вітер став сильнішим.
Гілки затріщали.
І тоді Агата відчула — за нею спостерігають.
Не очима.
Чимось глибшим.
Вона ковтнула повітря, зібрала залишки сміливості й зробила ще один крок уперед…

Раптом вона почула голос своєї наставниці, баби Галини — тихий, але виразний, ніби він лунав просто в неї в голові:
— Після ініціації ти станеш однією з нас. Пам'ятай, що я тебе вчила всі ці роки.
Агата різко озирнулася.
Позаду — нікого.
Лише вітер, що крутив пилюку по дорозі, та темні вікна хат, у яких уже давно погасло світло.
Вона притисла руку до грудей. Серце калатало так, ніби хотіло вирватися назовні.
— Це просто спогад… — прошепотіла вона, але голос зрадницьки здригнувся.
Та слова наставниці не розчинилися в повітрі.
Навпаки — вони ніби осіли в ній, важкі, як обіцянка.
"Станеш однією з нас…"
Агата заплющила очі на мить.
Вона згадала руки баби Галини — сухі, теплі, впевнені. Як вони тримали її долоні над полум’ям, вчили не боятися жару. Як змушували слухати тишу між звуками. Як казали: страх — це двері, а не стіна.
Вітер раптом вщух.
Так само різко, як і почався.
І в цій неприродній тиші Агата зрозуміла: дороги назад уже немає.
Попереду світло між деревами стало яскравішим.
І тепер воно чекало саме на неї.

Головне, щоб ніхто в селі не дізнався.
Особливо батьки.
Ця думка боляче стискала груди, сильніше за холод і вітер. Агата на мить спинилась, ніби саме тут проходила межа — між тим життям, яке вона знала, і тим, куди йшла.
І знову — голос.
Ближче.
Чіткіше.
— Страх і сумніви відкинь, інакше відьмою не станеш.
Агата заплющила очі, стискаючи пальці в кулаки.
— Я не боюся… — прошепотіла вона, але навіть собі не повірила.
Вітер раптом зірвався з новою силою, закрутившись навколо неї, ніби перевіряючи її слова. Волосся вибилось із-під хустки, холод пробігся по шиї.
— Боїшся, — тихо відповів той самий голос. — Але це не гріх. Гріх — зупинитися.

Агата повільно вдихнула.
Глибоко.
Як її вчили.
Страх не зник — але став іншим. Меншим. Керованим.
Вона розплющила очі.
Світло між деревами вже не просто мерехтіло — воно кликало. Пульсувало, як серце.
— Я прийду, — сказала вона вже впевненіше. — Я готова.
І зробила крок уперед.
Тінь за її спиною ніби здригнулася… але не рушила слідом.

Агата розплющила очі й кілька секунд просто лежала, вдивляючись у темряву своєї міської кімнати. Звичні звуки міста за вікном — далекі машини, випадкові кроки під’їзду — повертали її в реальність повільно, ніби неохоче.
Сон ще тримав її.
Голос Галини.
Вітер.
Повний місяць над селом.
І це дивне відчуття, ніби вона вже колись ішла тією дорогою.
Агата сіла, підтягнувши ковдру ближче.
Чому їй наснилося, що вона була ученицею Галини — жінки, яка живе на краю села її бабусі й дідуся по татовій лінії?
Вона ніколи не була її ученицею. В реальному житті Галина — просто дивна, трохи відсторонена жінка, до якої в селі ставляться з обережною повагою і легким страхом. А бабуся з дідусем — звичайні сільські люди, далекі від усього загадкового.

Тоді сенс сну трохи зміщується — і стає навіть тривожнішим.
Агата розплющила очі й кілька секунд просто лежала, вдивляючись у темряву своєї міської кімнати. Звичні звуки міста за вікном — далекі машини, випадкові кроки під’їзду — повертали її в реальність повільно, ніби неохоче.
Сон ще тримав її.
Голос Галини.
Вітер.
Повний місяць над селом.
І це дивне відчуття, ніби вона вже колись ішла тією дорогою.
Агата сіла, підтягнувши ковдру ближче.
Чому їй наснилося, що вона була ученицею Галини — жінки, яка живе на краю села її бабусі й дідуся по татовій лінії?
Вона ніколи не була її ученицею. В реальному житті Галина — просто дивна, трохи відсторонена жінка, до якої в селі ставляться з обережною повагою і легким страхом. А бабуся з дідусем — звичайні сільські люди, далекі від усього загадкового.
І все ж у сні ці два світи з’єдналися так природно, ніби завжди були одним.
Ніби Галина справді щось їй пояснювала.
Ніби Агата справді щось вчила.
Вона провела пальцями по зап’ястю, відчуваючи легке поколювання — залишок емоції, яка не хотіла зникати.
— Це просто сон… — тихо сказала вона сама собі.
Але одразу виникло інше питання, від якого стало трохи не по собі:
якщо це просто сон — чому він такий чіткий, ніби спогад?