Глава 33 Катя

Я пливла так швидко, як тільки могла, відчуваючи, як м’язи напружуються від опору води. Але вже за кілька секунд почула потужні сплески поруч — Влад наздогнав мене з легкістю дельфіна. Він досягнув мілини першим, різко зупинився, здіймаючи цілу хмару бризок.

— Нечесно! У тебе руки довші! — вигукнула я, захекана, але щаслива, намагаючись стати на ноги.

Влад засміявся, простягаючи мені руку, щоб допомогти піднятися на піщану косу.

— Це називається стратегічна перевага, Катю. Але ти трималася гідно.

Ми опинилися на самому центрі мілини, де вода ледь сягала щиколоток. Навколо нас, на кілометри, розкинулася бірюзова пустеля, а пісок під ногами здавався білим шовком. Ми просто сіли в теплу воду, підставивши плечі сонцю.

— Знаєш, — почав Влад, просіюючи пісок крізь пальці. — Коли я був малим, ми з батьком часто їздили на риболовлю. Не на такі острови, звісно, а на наше звичайне водосховище. Він завжди казав: «Дивись на воду, Владе, вона ніколи не бреше. Вона така, яка є». Я тоді не розумів, а зараз… Тут мені вперше за рік не хочеться думати про щось глобальне.

— А я в дитинстві будувала замки з піску, — я посміхнулася власним спогадам. — Але не звичайні, а з цілими лабіринтами всередині. Мама завжди сміялася, що я намагаюся сховати в них усіх своїх іграшкових мешканців від «шторму». Мабуть, я і досі намагаюся побудувати такий замок… десь усередині себе.

Влад подивився на мене так, ніби вперше побачив у мені ту маленьку дівчинку біля піщаного лабіринту.

— Поруч зі мною твій замок ніхто не зруйнує, — тихо сказав він.

Я здригнулася від щирості в його голосі. Це не було схоже на обіцянку бізнес-партнера. В його очах, зазвичай таких прохолодних і розважливих, зараз відбивалося сонце, і вони здавалися теплими, як ця лагуна.

— Ти зараз не схожий на себе, — промовила я, обхопивши коліна руками й спостерігаючи, як маленька прозора рибка пропливає повз мої ступні.

— Чому? — Влад повернув голову до мене, мружачись від світла.

— Ти зараз виглядаєш... — я завагалася, підбираючи слово, — справжнім. Без цього твого невидимого “бронежилета”, який ти носив у Києві.

Владислав усміхнувся і в кутиках його очей з’явилися дрібні зморшки. Він відкинувся назад на лікті, підставляючи обличчя зеніту.

— У великому бізнесі, “бронежилет” — це частина дрес-коду, Катю. Ти ж сама знаєш. Якщо ти не збудуєш захисні стіни, тебе розтягнуть на сувеніри. А тут... тут я раптом зрозумів, що мені подобається просто сидіти у воді з дівчиною, яка вміє будувати лабіринти з піску. До речі, — він лукаво подивився на мене, — ти й досі ховаєш там своїх «іграшкових мешканців»? Свої мрії, страхи?

Я занурила руки в теплий пісок, відчуваючи його плинність.

— Мабуть, так. Тільки тепер мої «іграшки» — це ролі, за якими я ховаюся від реального світу. А реальність іноді буває занадто холодною. Знаєш, після смерті мами я наче сама потрапила в такий лабіринт. Ходжу колами й не можу знайти вихід.

Влад мовчав кілька секунд, даючи мені можливість просто побути в цій тиші. Потім він обережно взяв мене за руку. Від цього простого жесту по тілу розійшлося дивне затишне тепло.

— Ми всі трохи в лабіринті, — тихо промовив він. — Я теж довго шукав вихід, завалюючи себе роботою. Думав, що цифри на рахунках і успіх — це і є вихід. А виявилося, що іноді достатньо просто виплисти на мілину і перестати боротися з течією.

Я повернула до нього обличчя. Між нами було всього кілька десятків сантиметрів, і я не відчувала бажання відсунутися. Навпаки, мені хотілося, щоб ця мить тривала вічно.

— Мені здається, ми з тобою зараз робимо щось дуже заборонене, Владиславе, — прошепотіла я з легкою посмішкою.

— Що саме? — його погляд став глибшим.

— Ми починаємо довіряти один одному поза сценарієм.

Влад засміявся — м'яко, приглушено.

— Тоді нехай це буде нашою найбільшою таємницею. Без свідків. Тільки ти, я і цей білий пісок. Домовилися?

— Домовилися, — відповіла я, відчуваючи, як усередині мене, в самому центрі мого піщаного замку, нарешті затихає давній шторм.

Повернувшись на віллу, ми застали вже накритий обід. Персонал рухався нечутно, немов тіні. Ми їли майже мовчки, але ця тиша була іншою — вона не тиснула, а навпаки, заколисувала.

Після обіду переліт і морське повітря нарешті взяли своє.

— Я, мабуть, трохи полежу, — пробурмотіла я, відчуваючи, як повіки стають важкими.

— Іди, — кивнув Влад. — А мені все ж треба зробити кілька дзвінків.

Я заснула миттєво. Мені не снилося нічого, крім шуму хвиль.

Прокинулася я від легкого торкання до плеча. Крізь сон я відчула знайомий запах — суміш дорогого парфуму та океанської солі.

— Катю, прокидайся. Ти пропустиш найголовніше.

Я розплющила очі. У спальні панували густі золотисто-рожеві сутінки. Влад стояв поруч, уже переодягнений у вільні шорти.

— Ходімо. Сонце сідає.

Ми знову вийшли до лагуни. Весь світ змінився: бірюза зникла, поступившись місцем розплавленому золоту, глибокому пурпуру та ніжній м'яті. Вода тепер здавалася рідким металом.

Ми зайшли в океан саме тоді, коли величезне червоне коло почало занурюватися за горизонт. Ми не плавали — просто стояли поруч, по коліна у теплій воді, спостерігаючи за цим величним видовищем.

Влад обхопив мене за талію, притягуючи ближче. Я поклала голову йому на плече, дивлячись, як останній промінь сонця тоне в океані. Цей жест здався мені напрочуд природним, хоча ми ніколи не дозволяли собі такої близькості в Києві.

Там, у нашій квартирі, ми були як два паралельні світи: ввічливі, раціональні, передбачувані. Я знала його звички, знала, яку сорочку він обере на сніданок і як сухо відповість на робочий дзвінок. Але там я знала тільки його оболонку.

А зараз я раптом усвідомила, що починаю пізнавати зовсім іншого Владислава. Того, якого він старанно ховав за контрактами та дорогими костюмами.