Глава 32 Катя

Вілла зустріла нас ідеальною чистотою та свіжістю. Повітря було наскрізь просякнуте ароматом морського бризу — жодного натяку на присутність іншої жінки. Хоча я знала, що вона була тут. Я сама запропонувала Владу взяти коханку, сама підштовхнула його до цього... То чому ж зараз, ступаючи на прохолодну терасу, я відчуваю дивний дискомфорт?  

Влад заніс мою валізу до спальні.  

— Катю, — він подивився на мене з тією самою м’якою напівусмішкою. — Маю попередити: оскільки в нас тур для молодят, ліжко на віллі одне. Велике, але одне.  

Я іронічно підняла брову, намагаючись приховати збентеження.  

— Знову? Нашій першій шлюбній ночі потрібен сиквел?  

Влад тихо засміявся. Цей звук був напрочуд щирим, зовсім не схожим на сухий сміх Вадима Давидовича після вдалого дубля.  

— Ну, досвід спільного сну без жертв у нас уже є. Думаю, впораємося. Тільки цього разу обіцяй не забирати всю ковдру.  

Я розсміялася.  

— Розташовуйся. Сніданок подадуть за десять хвилин, — промовив Владислав і вийшов.  

Я відкрила валізу. На самому дні, під легкими сукнями, лежав примірник нової п’єси, поцяткований моїми нотатками на берегах. Я згадала Вадима Давидовича — його суворий погляд, вічну незадоволеність моєю грою та те, як він дивився крізь мене, обговорюючи чергову мізансцену. Для нього я була лише акторкою, скульптурною глиною, з якої він ліпив художні образи. Моє кохання до нього було моєю таємною в’язницею. Чи бачив він у мені жінку, чи лише професійний ресурс?  

Я розвішувала сукні в шафу, коли помітила, що мої речі сусідять із сорочками Владислава. Це виглядало занадто інтимно, надто «по-справжньому».  

Коли я вийшла до столу, мій чоловік уже чекав. Сніданок накрили на терасі — масхуні з коржиками роші, фрукти, свіжа випічка, ароматна кава. Владислав змінив білу сорочку на легку лляну, і я знову спіймала себе на думці, що цей чоловік викликає в мене симпатію. Але у нього є Оксана, у мене — недосяжний Вадим Давидович. Ми — фіктивне подружжя, просто заручники обставин.  

Ми снідали, і я мимоволі спостерігала за Владиславом. У Києві він завжди був зібраним та напруженим, але тут, під палючим сонцем, він наче розслабився. Його рухи стали плавнішими, а погляд — теплішим. Це лякало. Вадим Давидович ніколи не дивився на мене так.  

— Катю, пропоную тобі змити з себе втому від перельоту. Солона вода — найкращі ліки.  

Я перевела погляд до краю тераси, де дерев’яні сходи вели прямо в прозору, як кришталь, бірюзову лагуну.  

— Ходімо плавати? Тут мілко, пісок білий, і жодних проблем на горизонті. Тільки океан і ми, — вмовляв Владислав.  

Я погодилася. Забігши до спальні, швидко переодяглася в купальник глибокого смарагдового кольору. Дзеркало відобразило дівчину, яка виглядала трохи розгубленою, але сонце за вікном і обіцянка теплої води манили сильніше за будь-які роздуми.  

Коли я вийшла на терасу, Влад уже був у воді. Він стояв по пояс у прозорій гладі, підставивши обличчя променям. Без звичного офісного одягу він здавався іншим — простішим, справжнім. Сонячні відблиски танцювали на його мокрих, широких плечах, і я на мить затримала подих, роздивляючись його.  

Я повільно спустилася дерев’яними сходами. Ступні торкнулися води — вона була неймовірно теплою, як ласкаві обійми. Пісок під ногами виявився дивовижним: дрібний, м’який, він приємно обволікав пальці. Я зробила кілька кроків, заходячи глибше, насолоджуючись тим, як вода забирає втому після літака.  

Влад обернувся, і я побачила, як його погляд мимоволі ковзнув по моїй фігурі. Він не зробив жодного непристойного жесту, але в його очах щось змінилося.  

— Як відчуття? — запитав він.  

— Неперевершено!  

Я продовжувала повільно заходити у воду, наближаючись до Владислава. Раптом невдало поставила ногу — піщане дно під ухилом пішло вниз, і я втратила опору. Змахнула руками, намагаючись вхопитися хоч за щось, і в наступну мить відчула міцні, гарячі руки чоловіка.  

Він підхопив мене за талію, легко, ніби я була невагомою, і притягнув до себе. Я рефлекторно обняла його за шию, притуляючись ближче. Моє серце швидко закалатало, вдаряючись об його широку грудну клітку.  

— Обережно, русалко, — прошепотів він, не поспішаючи мене відпускати.  

Ми стояли так близько, що я бачила кожну краплину води на його обличчі та крихітні золотисті цятки в зіницях. У цей момент не було ніяких домовленостей, ніяких новин із Києва. Тільки він, я і шум хвиль десь далеко на рифі.  

— Дякую... — мій голос пролунав тихіше, ніж я хотіла. Я все ще трималася за нього. — Дно тут підступніше, ніж здається.  

— Просто треба знати, за кого триматися, — Владислав ледь помітно посміхнувся.  

Промайнула думка, що мені не хочеться вириватися з його рук. Але я пам’ятала, що ще вчора на цій віллі панувала інша жінка. Можливо, Владислав так само обіймав її, і вони кохалися на ліжку, де я спатиму сьогодні...  

Я нарешті знайшла в собі сили відсторонитися від Владислава, бризнувши на нього водою.  

— Ну що, хто швидше допливе до он тієї мілини? Чи ти вмієш тільки гарно стояти на фоні океану?  

Влад азартно примружився, витираючи обличчя від бризок.  

— Хочеш пограти? Тоді тобі краще почати плисти, Катю. Бо піддаватися я не звик.  

Я засміялася і, різко відштовхнувшись, пірнула в блакитну безодню. Вода принесла приємну бадьорість, але дотики чоловікових рук на своїй талії  я все ще відчувала так чітко, ніби він досі мене тримав.