Глава 28 Катя

Я стояла біля кавомашини, прислухаючись до кожного звуку. Руки тремтіли так, що порцелянові чашки ледь чутно дзижчали.

У вітальні панувала тиша, яку нарешті розірвав голос Олени Вікторівни — м’який, але з виразним сталевим відблиском:

— То що, Колю, майстре «злиттів та поглинань»? Розкажеш, чому ти вирішив втягнути мого сина у свої оборудки?

— Олено, нічого кримінального, — голос батька звучав глухо, він явно почувався не в своїй тарілці. — Лише бізнес. Ринок зараз лихоманить, а злиття наших компаній значно зміцнює позиції. Поодинці нас би розчавили конкуренти.

— І? До чого тут цей фарс із фіктивним шлюбом? — сухо запитала вона.

— Ніщо так не додає ваги в очах інвесторів, як спільна сім'я.

— Справжня сім'я, ти хотів сказати?

— Це лише питання часу, — в голосі батька прорізалися самовпевнені нотки.

— Ти справді настільки впевнений у цьому?

— У них немає права на розлучення, — я майже фізично відчула, як батько зловтішно посміхнувся. — Контракт складений так, що вони пов'язані по руках і ногах.

— Навіть не уявляю, чим ти вмовив Владислава. На нього ніколи не діяли дешеві трюки.

— Я знайшов правильні важелі впливу, — холодно відрізав батько. — Твій син — гравець. Він отримав доступ до ресурсів, про які мріяв усе життя. Катя стала… необхідною умовою. Декорацією. Публічним обличчям стабільності. Сімейний бізнес викликає довіру у консервативних партнерів, особливо за кордоном.

— Гаразд. Але зауваж: Катя мені сподобалася, а я рідко помиляюся в людях. Тому я не дозволю тобі ставитися до неї, як до меблів.

— Вона моя донька! Вона робитиме те, що я скажу! — батько знову почав заводитися, його голос зазвучав гучніше.

— Тепер вона — дружина мого сина, — карбуючи кожне слово, відповіла Олена Вікторівна. — А отже, під моєю протекцією. І якщо ти ще раз назвеш її при мені «вівцею»… я згадаю, Миколо, про деякі твої старі «гріхи». Документи, які мій чоловік так старанно ховав у своєму сейфі, досі чекають свого часу.

— У твого Ігоря рило було в пуху по самі вуха! — гаркнув батько.

— Можливо. Але він мертвий, а ти — ще живий. Подумай про це.

У вітальні залягла мертва тиша. Здавалося, навіть повітря стало густим. Я зрозуміла, що більше не можу ховатися, і, зробивши глибокий вдих, занесла тацю з кавою та печивом. Батько сидів на краєчку дивана, зблідлий, з виразом справжнього жаху в очах — він дивився на Олену так, ніби вона щойно винесла йому вирок.

Олена Вікторівна, навпаки, виглядала бездоганно спокійною. Вона підняла на мене погляд і всміхнулася — цього разу тепло, майже по-справжньому.

— О, кава. Дякую, люба. Став тут.

Вона неквапливо відпила ковток, на мить заплющила очі, ніби насолоджуючись ароматом, а потім перевела погляд на мене.

— Катю, дитинко, присядь, — промовила вона м’яко, але з тією самою силою, що не допускала заперечень. — І ти, Колю, припини пітніти. Це псує твій дорогий костюм. Повернімося до нашої розмови. Що там за ситуація на Мальдівах?

Я відчула, як провина тисне на плечі. Не могла більше мовчати, поки вони обговорюють Влада як злочинця.

— Це я винна, — тихо, але чітко промовила я, опустивши очі на свої зчеплені пальці. — У мене були дуже важливі проби в театрі, я просто не могла все кинути й поїхати. Тому і запропонувала вашому сину відпочити… не самому. Адже з самого початку знала, що він кохає іншу.

У вітальні раптом пролунав сміх. Олена Вікторівна відкинулася на спинку дивана, і цей сміх — мелодійний, але колючий, як бите скло — збив мене з пантелику.

— Кохає? — вона витерла уявну сльозу в кутику ока. — Ох, Катю, яка ж ти ще дитина. Якби мій син був по-справжньому закоханий, я б дізналася про це першою. І якби його весілля було хоча б на йоту «справжнім», я була б на ньому головною гостею, а не дізнавалася б про невістку з новин.

Вона знову пригубила каву, дивлячись на мене з сумішшю жалю та цікавості.

— Те, що ти називаєш «коханням», для Владислава — лише звичка або зручний спосіб згаяти час. Мій син надто схожий на свого батька: він кохає лише те, що приносить прибуток або задовольняє його его. Ні, згодна, може бути виняток, але це точно не твоя «інша»… Як її там, Колю? Оксана?

— Оксана, — буркнув батько, який нарешті трохи оговтався. — Лікарка з обласної лікарні.

— Ясно. Звичайна дівчина для фону, — Олена Вікторівна зневажливо змахнула рукою. — Але ситуація набула неприємного забарвлення. Коля каже, що через цей «відпочинок» під загрозою якісь великі гроші.

Батько вхопився за цю можливість і витягнув смартфон.

— Не просто гроші — репутація! Ми на порозі підписання нового контракту в Празі, а він розважається з коханкою!  Я зараз же наберу Владислава, а ти, Катю, поговори з ним.

— Ні, Миколо, — Олена зупинила його одним поглядом. — Катя нікому телефонувати не буде. Не вистачало ще, щоб вона виглядала як ревнива дружина, яка вистежує чоловіка. Дзвонити будеш ти. Як партнер — партнеру. Постав на гучний зв'язок.

— Спочатку вирішу питання з квитками і ще дещо. От молодь пішла! Наламають дров, а мені розгрібати!

Батько вийшов на балкон і зробив кілька дзвінків.

Олена Вікторівна в цей час хитро усміхнулася, і в її очах палахкотів азартний вогник. Нарешті, батько повернувся, сів на диван, біля моєї свекрухи, набрав Владислава і поставив телефон на гучний зв’язок. Я затамувала подих. Секунди очікування здавалися вічністю, кожен гудок відлунював у скронях.

Нарешті, зв'язок встановився. Голос Владислава був коротким і сухим, він не видавав жодних емоцій:

— Слухаю.

Батько миттєво змінився в обличчі. Його голос став жорстким, діловим, наче він вичитував підлеглого на нараді:

— Привіт, зятю, сподіваюся, я не відволік тебе від занадто важливих справ. Маю новини. По-перше, з Праги натякають, що чекають на підписання паперів у повній готовності через тиждень, і будь-які чутки про твої «мальдівські пригоди з коханкою» можуть коштувати нам контракту. Ти мене почув?