Глава 24 Катя

Наступний тиждень пролетів у дивному, майже механічному ритмі. Візитку Ірини Бойченко я не викинула, але сховала її в найдальшу кишеню сумки, наче небезпечний артефакт. Погоджуватися на шпигунство я не збиралася — принаймні поки в мені залишалася хоч крапля тієї наївної віри, що талант може перемогти інтриги. Я працювала в театрі до сьомого поту, сподіваючись, що режисер оцінить мою ретельність, а не дзвінок від меценатки. Вадим Давидович і справді став стриманішим і не скупився на професійну похвалу.

Наше співіснування з Владиславом виявилося на диво комфортним. Ми, як дві планети, що обертаються на різних орбітах, але іноді перетинаються в точці «дім». Мій фіктивний чоловік був ідеальним партнером по побуту: він ніколи не порушував моїх кордонів і поводився гранично чесно. Жодних маніпуляцій чи подвійних ігор — якщо обіцяв бути вдома вчасно, він був. Якщо казав, що вечерятиме поза домом, я знала про це заздалегідь.

Зазвичай ми бачилися зранку. Владислав, завжди бездоганно вбраний, уже пив свою каву, коли я спускалася до сніданку. Ми обмінювалися короткими новинами, планами на день, уникаючи гострих тем. Увечері було складніше. Якщо Мельник не повертався пізно (я намагалася не думати, чи був він у Оксани, чи в офісі), ми могли перетнутися у вітальні. Кілька разів він навіть запитував, як мої справи в театрі.

Великим полегшенням для мене стала поява Владиславової домопрацівниці Зої Василівни. Вона виявилася напрочуд милою жінкою років п’ятдесяти, з теплими очима та руками, які, здавалося, вміли лікувати саму атмосферу квартири.

— Катенько, ви зовсім нічого не їсте, — бідкалася вона, виставляючи переді мною домашні сирники і ароматний компот. — Владислав Володимирович теж вічно сухом’яткою перебивається, поки я не нагляну.

З появою домопрацівниці холодильник перестав нагадувати пустку, а в квартирі запахло свіжою випічкою та чистотою. Зоя Василівна була тактовною: вона не розпитувала про наш дивний шлюб, хоча, я була впевнена, помітила, що ми спимо в різних кімнатах.

Одного вечора ми з Владиславом перетнулися на кухні. Я заварювала чай, а він щойно повернувся з офісу. Виглядав втомленим, але, помітивши мене, тепло посміхнувся.

— Знаєш, — почав він, притулившись до стільниці й спостерігаючи за мною, — Зоя Василівна в захваті від тебе. Каже, що в цьому домі нарешті з’явилася душа. Ти справді вчишся готувати по ранках?

Я відчула, як мої щоки злегка почервоніли.

— Вона дуже добра людина, — відповіла я, зніяковівши. — Мені подобається її компанія, і я залюбки їй допомагаю.

— А мені подобається, — він зробив крок ближче, і в його погляді промайнуло щось нове. Не флірт — радше м’яке тепло, якого я раніше не помічала. — Що ти тут. З тобою все… інакше. Спокійніше. Я такого не очікував.

Це не було схоже на залицяння. Це був чесний прояв симпатії — людської, рівної. І це відчуття було взаємним. Поруч із ним я більше не відчувала потреби постійно тримати оборону. Владислав був зі мною відвертим від першого дня, і я сподівалася, що саме це стане фундаментом для нашої міцної дружби.

Наступного дня, після репетиції, Вадим Давидович зробив те, чого я очікувала найменше.

— Катерино, зайдіть до мене в кабінет на хвилину, — кинув він, не дивлячись на мене, й пішов до себе.

Я йшла за ним і не могла вгадати, що на мене чекає. Режисер сів за свій захаращений паперами стіл, потер обличчя руками й нарешті подивився на мене.

— Катю… я хочу в тебе перепросити. Я занадто різко відреагував на твоє весілля. Я був несправедливим, — його голос звучав глухо. — Зрозумій мене правильно: я митець, і іноді мої емоції йдуть попереду здорового глузду. Я не маю права ігнорувати твій талант лише через те, хто твій чоловік.

У мене перехопило подих. Невже він це справді каже? Я навіть не знала, що йому відповісти. 

Вадим Давидович вийшов з-за столу й наблизився до мене. Він узяв мою руку у свої теплі долоні — рух був стриманий, майже урочистий, — підніс до губ і легко поцілував. Моє тіло прошило, наче струмом, і тисячі сиріт побігли шкірою.

Я розуміла: він не вкладає в цей дотик нічого, крім ввічливості. І саме тому це було так нестерпно. Це почуття не було новим — воно просто нарешті торкнулося поверхні.

Якийсь час ми так і стояли. Я почувалася бурулькою, яку кинули на пательню.

— Ти моя муза, — прошепотів режисер, не відводячи від мене палаючого погляду. — Через п’ять днів відбудуться проби на головну роль в авангардних п’єсах. Я хочу, щоб ти взяла в них участь на загальних умовах. Покажеш мені все, на що здатна?

Для нього — про мистецтво.

Для мене — про все.

Я від радості ледь не підскочила. Це була моя щаслива мить — і не тільки через роль. Він тримав мене за руку й дивився так, наче я для нього — Всесвіт. І я знала: саме цього погляду я чекала роками.

— Я викладуся на повну, Вадиме Давидовичу! Обіцяю!

Хотілося його обійняти. А ще краще — поцілувати. Хотілося, щоб він дивився на мене так завжди. Я не дозволяла собі питати, що це означає. Мені вистачало того, що це було.

Пролунав телефонний дзвінок — і прекрасна мить закінчилася. Режисер ще раз поцілував мою руку й чемно попрощався.

А я вилетіла з його кабінету, відчуваючи, як за спиною виростають крила. Я подумки вибачила йому всі образи. Це була перемога. Справжня, заслужена перемога.

Дорогою додому я не могла перестати посміхатися. Навіть вечірні затори не псували настрою. Я вже уявляла, як розповім про можливість грати в нових виставах Владиславу. Він зрозуміє. Він підтримає.

Я вже підходила до дверей квартири, коли телефон у сумці коротко завібрував. СМС від невідомого номера.

«Бажаю успіху на пробах, Катю. Я дотримала свого слова. І. Б.»

Усмішка миттєво зникла з мого обличчя. Крила за спиною виявилися штучними, а ниточки, за які мене смикала Ірина Бойченко, натягнулися до болю.

Вадим Давидович не просто «розгледів талант». Йому допомогли це зробити.