Глава 23 Катя

Мені потрібно було зникнути з цієї квартири, де кожен куток тепер нагадував про джакузі для двох і ковдри, що зберігали чужі секрети.  

За пів години я вже сиділа в таксі. Не дружина мільйонера, а звичайна дівчина з ледь середнім достатком. Так, мої колеги не знали про мого батька. І Вадим теж не знав. Ще в університеті я зрозуміла, що він ненавидів багатіїв та їхніх нащадків, тож нізащо не зізналася б йому.  

Театр зустрів мене прохолодою за лаштунками. Коли почалася репетиція, я вийшла на сцену з такою відчайдушністю, ніби від кожного мого слова залежало життя. Я не просто грала — я випліскувала всі емоції, які намагалася приховати від Оксани. Вадим Давидович, на мій подив, майже не придирався. Він лише мовчки спостерігав із темряви залу, час від часу роблячи короткі нотатки.  

У восьмому ряду я помітила ще одну постать — Ірину Бойченко. Наша головна меценатка, чиє слово в театрі важило більше за статут, сиділа нерухомо, уважно стежачи за кожним моїм рухом.  

Репетиція тривала три години. Коли нарешті дали відбій, я почувалася вичавленою, але вже заспокоєною. Робота — єдині ліки, які діяли безвідмовно.  

Я вирішила, що з мене на сьогодні досить, і подумки відклала розмову з режисером.  

Переодягнувшись, я вийшла у фойє, мріючи лише про те, як доїду додому, завалюся на ліжко й просто заплющу очі. Але біля виходу мене перестріла Ірина. Вона стояла біля колони, елегантно притримуючи невелику сумочку.  

— Катю, — її глибокий, оксамитовий голос змусив мене зупинитися. — Ти сьогодні була... досить переконливою. Справжній талант! Але чомусь мені здається, що в тебе явно видався непростий ранок.  

Я завмерла, не знаючи, що відповісти. Ірина Бойченко ніколи не була прихильницею порожніх розмов.  

— Ходімо вип’ємо кави, — вона ледь помітно посміхнулася, помітивши моє вагання. — Не відмовляйся. Тут за рогом є тихе місце, де нас ніхто не потурбує. Нам є про що поговорити.  

Ми влаштувалися за дальнім столиком у невеликій кав’ярні, де аромати кориці, ванілі та кардамону створювали ілюзію затишку. Але цей затишок був оманливим. Ірина замовила еспресо, а я — велику порцію капучино. Я трималася за теплу чашку обома руками, сподіваючись, що молочна пінка хоч трохи приборкає моє внутрішнє тремтіння.  

Кілька хвилин між нами панувала тиша на тлі приглушеного джазу. Ірина витончено тримала маленьку чашку, розглядаючи мене поверх краю порцеляни так, ніби я була новою картиною на виставці — непересічною, але ще не оціненою критиками.  

— Знаєш, Катю, у нашому колі новини розлітаються швидше за світло, — почала вона, нарешті відставивши порожню чашку. Її рухи були відточеними, майже театральними. — Вадим Давидович — людина імпульсивна. Але ти ж хочеш отримати роль в авангарді? Головну роль? Ти цього заслуговуєш.  

Я підняла погляд, відчувши слабку надію, але Ірина продовжувала, прикувавши мене своїм сталевим поглядом:  

— Я бачила твою репетицію. Вадим зараз лютує, бо його внутрішній «революціонер» не хоче миритися з тим, що ти стала пані Мельник. Але його очі... О, вони горять. Ти сьогодні дала йому ту саму нервову напругу, якої він вимагає від акторів роками.  

— Я намагалася з ним поговорити, — мій голос прозвучав тихіше, ніж хотілося б. Я почала нервово розмішувати цукор. — Але він і чути не хоче.  

— Я поговорю з ним, і він змінить свою думку, — Ірина нахилилася ближче, її діамантові сережки блиснули в напівтемряві кав’ярні. — Але мені теж потрібна твоя допомога.  

Я на мить завмерла з ложечкою в руках. У повітрі запахло угодою, від якої віяло холодом.  

— Я навіть не знаю, що такого можу зробити для вас, — розгублено промовила я, відчуваючи, як під її пильним поглядом моя впевненість тане.  

— Я хочу розлучитися зі своїм чоловіком, — сказала вона так буденно, ніби йшлося про зміну репертуару на наступний сезон. — Але це не просто. У нас жорсткий шлюбний контракт. Якщо я піду першою, залишуся ні з чим. А якщо доведу його зраду — матиму компенсацію й певне майно. Розумієш?  

— Так, але яка моя роль? — я ледь не випустила чашку. Уява миттєво намалювала огидну картину. Я вже подумала, що Ірина хоче, аби я звабила її чоловіка. Мене пересмикнуло від цієї думки, по спині пробіг холодок.  

— Мені потрібно, щоб ти пошпигувала за ним. Зробила фото чи відео, — вона говорила це абсолютно буденно. — Я дам тобі адреси ресторанів, готелів та клубів, де він буває.  

— Але чому я? — я нарешті відставила каву, до якої так і не доторкнулася. — Хіба не простіше найняти професійного детектива?  

— Мій чоловік — депутат, публічна людина, — Ірина звузила очі, і в них спалахнула хижачка. — Я не хочу, щоб бруд нашої сім’ї потрапив у чужі руки. Ці нишпорки часто зливають інформацію пресі за більші гроші. А ти… ти цього не зробиш.  

— Чому ви так мені довіряєте?  

Ірина раптом посміхнулася — це була посмішка людини, яка тримає всі козирі.  

— Бо ти одна з нас, Катю. Донька Ткачука, дружина Мельника. Дівчинка, що народилася зі срібною ложкою в роті й якій просто захотілося пограти в актрису. Але в тебе це виходить, чорт забирай! Звісно, поки Вадим не дізнається, що ти його весь цей час обманювала.  

Слова про батька вдарили під дих. Я відчула, як обличчя пашіло від сорому й обурення.  

— Я не обманювала! — мої пальці міцно стиснулися в кулаки. — Я хотіла всього добитися сама, і моє життя не було таким уже безхмарним...  

— Ця лірика тобі не допоможе, — холодно перебила вона, підкликаючи офіціанта легким помахом руки. — Вадиму плювати на твої душевні терзання. Якщо він дізнається, хто твій батько, ти вилетиш із театру швидше, ніж встигнеш зняти грим.  

— Я так розумію, у мене немає вибору? — я дивилася на неї, відчуваючи, як пастка зачиняється.  

— Вибір є завжди. Це не єдиний театр у столиці, — вона дістала з гаманця купюру, поклала її на стіл, навіть не глянувши на чек, і протягнула мені тонку золотисту візитку. — Але я думаю, що «наша дружба» буде корисною для нас обох. Зателефонуй мені, коли будеш готова. А з Вадимом я переговорю найближчими днями.