Глава 21 Владислав

День пролетів у нескінченному потоці зустрічей, але жодна з них не змогла витіснити з голови дивне відчуття неспокою. Усі цифри, графіки та плани після злиття компаній здавалися лише шумом. Я ловив себе на тому, що прокручую в пам’яті вчорашній вечір — аромат Оксани, гул пральної машини о другій ночі та власний поспіх.

Коли я увійшов до квартири, мене зустріла знайома тиша. Але вона була іншою — густою, майже відчутною на дотик. Я пройшов до спальні і завмер.

На стільці, висіла моя біла теніска, випрасувана настільки ідеально, що здавалася новою. Я підійшов і торкнувся тканини. Вона була холодною, але від неї віяло такою виразною демонстрацією «ідеального шлюбу», що мені стало ніяково.

Катя не просто знайшла сорочку, яку я намагався приховати, — вона зробила її німим докором.

Я почув тихий брязкіт на кухні і пішов туди. Катя стояла біля вікна, обхопивши руками чашку. Вона навіть не повернулася, коли я зайшов, хоча точно чула мої кроки. Її силует здався мені тонким, крихким і водночас неймовірно ніжним.

— Дякую за сорочку, — сказав я, зупинившись за кілька кроків від неї.

Вона повільно обернулася. Її погляд був сухим, без ревнощів чи болю, які я міг би зрозуміти. Там було щось значно гірше — повна емоційна відсутність.

— Не варто подяк. Я просто виконала свою роботу дружини, — її голос був рівним, як лінія горизонту. — Ми ж маємо намагатися, щоб у нас все виглядало по-справжньому. От я і тренуюся. Дружини прасують сорочки чоловікам, навіть якщо ті пахнуть чужими жінками. Чи не так?

Я відчув, як усередині все стислося. Я готувався до будь-якої розмови, але не до цієї крижаної іронії.

— Катю... Ти не повинна… — я зробив крок до неї, але вона лише міцніше стиснула чашку.

— Залиш це, Владиславе. Мене не хвилює твоя ніч. Мене хвилює те, що твоє прізвище сьогодні знищило мою кар'єру.

Вона розповіла все. Коротко, без сліз, без зайвого надриву. Про авангардну п’єсу, про режисера, про «ситу актрису» і «світську левицю». Кожне її слово звучало як ляпас, який я не заслужив, адже не планував створювати їй проблеми.

— Я розберуся з цим режисером, я все вирішу, — жорстко відрізав я. — Він не має права...

— Ні! — вона вперше підвищила голос, і в її очах спалахнув той самий «нерв», про який говорив режисер. — Якби там не було, я сама поставила підпис під нашою шлюбною угодою. Не потрібно купувати мені роль. Якщо ти втрутишся, ти лише підтвердиш його слова. Ти зробиш з мене утриманку, яку пропихають на сцену за гроші.

Вона поставила чашку на стіл. Звук скла об стільницю здався мені гучнішим за вибух.

— То може ну його, той театр. Ти ж дійсно можеш собі дозволити не працювати.

— І що? Стати декорацією у твоєму житті? — вона зробила крок вперед, і її сумні очі здалися мені темними озерами. — Сидіти в чотирьох стінах і чекати, коли тебе покличуть на захід, де потрібно бути з дружиною?

Я мовчав, бо розумів — вона влучила в саму ціль. У моєму світі все працювало саме так. Але бачити Катю в ролі "додатка" до мого костюма раптом стало нестерпно.

— Катю, я не це мав на увазі, — спробував я виправдатися, але голос прозвучав якось непевно. Щоб розрядити ситуацію я заглянув в холодильник. Він був напівпорожнім. 

— Ти сьогодні вечеряла?

— Не було апетиту, — вона знизала плечима і відвернулася до вікна.

— Так не піде. Я, поки їхав, замовив доставку. Ми зараз повечеряємо і ти спробуєш заснути, а ранок мудріший за вечір.

Я хотів додати щось іще, але тишу квартири розірвав різкий дзвінок у двері. Доставка. Я швидко пішов у коридор, забрав пакунки з ресторану і повернувся на кухню. Дістав посуд, контейнери з їжею і розставив на столі. Запах качиної грудки під гранатовим соусом, печеної картоплі з прянощами трохи розбавив напружену атмосферу.

— Сідай, — я підсунув їй стілець. — Це з того ресторану на розі. Я скидав тобі координати. Там дуже смачна качка.

Катя вагалася, але все ж сіла до столу. Вона виглядала блідою, і це "професійне ігнорування" явно вибило в неї ґрунт з-під ніг.

— Послухай, — почав я, відкриваючи пляшку вина і розливаючи напій у бокали — Як я зрозумів, твій режисер — людина емоцій. Ти ж сама казала, що митці — це складні натури. Так, він не дав тобі нову роль в авангарді. Це неприємно. Але в тебе ж ніхто не забирав ті ролі, які ти вже репетируєш. Ти все ще в основному складі і будеш виходити на сцену.

— Це інше, Владе, — вона ледь торкнулася виделкою грецького салату. — Він дав зрозуміти, що я тепер для нього "відпрацьований матеріал".

— То доведи йому зворотне, — я пильно подивився на неї. — Не здавайся після першого ж кабінетного скандалу. Ти ж не з тих, хто опускає руки? Поїж, виспись, а завтра повернися в театр і роби свою роботу так, як тільки ти вмієш. Змусь його побачити актрису, а не "пані Мельник". Іноді найкраща відповідь на ігнорування — це бездоганний професіоналізм.

Катя нарешті підняла на мене погляд. Десь глибоко в ньому з'явилася іскра того самого впертого вогню, який я намагався в ній пробудити.

— Ти справді думаєш, що це спрацює? — тихо запитала вона.

— Я думаю, що ти занадто талановита, щоб дозволити одному ображеному режисеру вирішувати твою долю. Їж. А завтра... завтра подивимося, хто кого.

Вона кивнула, зробила ковток вина і вперше за вечір усміхнулася.

Вечеря підійшла до кінця. Напруга, що панувала на кухні ще годину тому, розчинилася в ароматі вина та спокійній розмові. Катя помітно відтанула.

— Дякую, — вона підвелася і почала збирати посуд і порожні контейнери. — Я приберу тут, а ти йди, відпочивай.

Я хотів заперечити, але в кишені наполегливо завібрував телефон. Глянув на екран — Оксана. Я мимоволі насупився. Зараз її дзвінок здавався чимось недоречним, шумом, який псував рідкісну мить справжнього спокою.

— Добре, — кивнув я Каті й вийшов у коридор, щоб не заважати їй.

Натиснув кнопку відповіді вже біля вікна у вітальні, дивлячись на вогні вечірнього міста.