Глава 20 Катя

Шлунок нагадав про себе раніше, ніж мозок остаточно прокинувся. Вчорашня вечеря пройшла повз мене, тому зараз відчуття голоду було цілком реальним. Я підвелася, накинула халат і вийшла на кухню.

Квартира була залита ранковим світлом. Я заварила міцну каву і швидко спорудила собі кілька бутербродів. Снідала неспішно, розглядаючи місто крізь панорамне вікно. У мене був ще запас часу до репетиції, і я вирішила нарешті вивчити своє нове помешкання. Якщо мені доведеться тут жити — варто знати, де і що лежить.

Моя цікавість привела мене до невеликих дверей у глибині коридору — комори. Тут усе було впорядковано з німецькою педантичністю: праворуч стояли стелажі з запасами круп, цукру, консервів, дрібною побутовою технікою; ліворуч — комод, морозильна камера, пральна та сушильна машини.

Я помітила, що барабан пралки не порожній. Коли відкрила дверцята, то побачила вчорашню теніску Владислава. Отже, він приїздив додому. Я дістала її, у ніс вдарив запах прального порошку, крізь який ледь відчутно пробивався солодкий аромат парфумів. Жіночих. На мій власний подив, це не викликало в мені жодного болю чи образи. Ми з Владиславом підписали контракт, і його нічні пригоди були його особистою справою, поки вони не заважали нашій спільній грі на публіку.

Сорочка була майже сухою, але пом’ятою. Без жодних зайвих емоцій я переклала її в сушарку, а за десять хвилин уже впевнено тримала в руках праску. Я прасувала теніску з тією ж ретельністю, з якою готувала роль. Кожен манжет, кожен шов. Це було частиною моєї нової ролі — «дружини». Якщо він так ретельно намагався змити сліди своєї ночі, я допоможу йому довести справу до кінця. «Це просто побут. Просто умови нашої угоди», — говорила я собі.

Повісивши ідеальну сорочку на плечики на видному місці, я остаточно викинула це з голови. Мене хвилювало інше: сьогодні Вадим Давидович мав оголосити додаткові плани на новий сезон.

Театр зустрів мене знайомим запахом пилу та очікування. У репетиційній залі панувала напруга — всі знали, що сьогодні вирішується доля осінніх прем’єр. Вадим Давидович виглядав натхненним. Він ходив перед нами, як полководець перед битвою.

— Крім тих п’єс, що ми репетирували, поставимо ще дві авангардні речі, — оголосив він, і в залі запала тиша. — Це буде ризиковано, гостро і зовсім не так, як ви звикли.

Він почав зачитувати список розподілу ролей. Я сиділа рівно, готова до будь-якої складної задачі. Я знала, що в авангарді мені є що показати. Проте чим довше він читав, тим холоднішим ставало в мене всередині. Вадим Давидович називав імена, обговорював характери, робив зауваження. Його погляд ковзав по обличчях акторів та акторок, але щоразу, коли він мав би наштовхнутися на мене, його очі просто перескакували далі. Ніби на моєму стільці була порожнеча.

Список закінчився. Мого імені в ньому не було. Взагалі.

— На сьогодні все, — відрізав режисер і, не чекаючи запитань, вийшов із зали.

Я залишилася сидіти, відчуваючи, як німіють пальці. Це не було творчим пошуком чи випадковістю. Це була кара. Вадим Давидович свідомо викреслив мене з професійного життя, показуючи, що для «пані Мельник» у його театрі місця немає. Вранці я прасувала сорочку Влада, думаючи, що це найскладніша частина нашої угоди. Але я помилялася. Найважчим було те, що через цей шлюб я втрачала єдине місце, де по-справжньому почувалася живою.

Я не хотіла здаватися без бою. Тим паче тоді, коли зі мною поводилися як з декорацією, яку просто вирішили списати в архів. Коли зал спорожнів, я підвелася і рішучим кроком попрямувала до кабінету режисера. Я постукала лише для годиться і, не чекаючи відповіді, відчинила важкі двері. Вадим Давидович сидів за своїм столом, заваленим ескізами та паперами. Він навіть не підняв голови, хоча точно знав, хто зайшов. Запах дорогого тютюну в кабінеті здавався зараз особливо задушливим.

— Вадиме Давидовичу, ми дещо не договорили? — мій голос прозвучав спокійніше, ніж я очікувала.

Він повільно відклав ручку і нарешті подивився на мене. У його погляді не було гніву — лише холодна, крижана відстороненість, яка лякала значно більше.

— Ткачук, ти завадила мені працювати. Якраз обдумую концепцію головного героя.

— Я не Ткачук. Тепер я Мельник, і ви це чудово знаєте, — я підійшла ближче до столу. — Чому мене немає в списках? Ви завжди говорили, що авангардний матеріал — це саме те, у чому я можу розкритися. Яка причина? Об’єктивна?

Вадим Давидович відкинувся на спинку крісла і вперше за день іронічно посміхнувся. Ця посмішка була схожа на лезо бритви.

— Об’єктивна? Гаразд. Актриса — це нерв. Це оголений дріт. Це людина, яка живе мистецтвом і дихає сценою. А ти, Катенько... ти тепер «дружина мільйонера». Соціальний статус, благодійні вечори, діаманти. Твій «нерв» тепер надійно захований під банківським рахунком Мельника.

— Ви зараз говорите про моє особисте життя, а не про талант, — я відчула, як затремтіли кінчики пальців, але зчепила руки в замок.

— В актриси немає особистого життя, яке б не впливало на сцену! — він раптом підвищив голос і влупив долонею по столу. — Ти обрала безпеку. Ти обрала сите, спокійне життя. Як ти збираєшся грати ламану душу в авангарді, коли єдиною твоєю турботою буде, щоб краватка чоловіка пасувала до твоїх туфель? Ти станеш надто ситою для цього театру, Катю.

Він знову назвав мене на ім’я, але в його вустах воно прозвучало як вирок.

— Ви не маєте права мене судити, — прошепотіла я. — Ви не знаєте, чому я це зробила.

— Мені байдуже. Ти тепер світська левиця, а мені потрібні акторки. Йди додому, Катю. Твій чоловік усе тобі купить. Навіть твою відсутність на цій сцені.

Я вийшла з кабінету, не сказавши більше ні слова. Сходи театру здавалися нескінченними. Слова режисера били під дих сильніше, ніж правда про нічні походеньки Владислава. Вадим Давидович помилявся в одному: мій «нерв» не зник. Навпаки, зараз він був настільки напружений, що здавалося — торкнись, і я вибухну.