Глава 19 Владислав

День видався напрочуд напруженим. Переговори з юристами щодо злиття компаній затягнулися на три години довше, а цифри у звітах, які зазвичай приносили мені заспокоєння, цього разу здавалися порожнім набором знаків. В голові раз у раз виринав образ Каті на тому сонячному лузі, її сміх, запах польових квітів…

​Я роздратовано відкинув планшет на заднє сидіння автівки. Мені потрібно було перемикнутися. Повернутися в реальність, де все зрозуміло. Туди, де на мене чекає Оксана.

​До її будинку я під’їхав, коли місто вже занурилося у вечірні вогні. Підіймаючись у ліфті, я звичним рухом поправив обгортку на розкішному букеті троянд. Раптом відчув обручку на пальці. Вона здавалася заважкою, чужою. Я на мить завагався, але знімати не став. Оксана має звикнути, що тепер правила змінилися.

​Вона відчинила двері, і я побачив не втомлену жінку в халаті, а спокусу в чистому вигляді. Оксана стояла в прорізі дверей, злегка спершись плечем об одвірок. На ній була шовкова комбінація кольору стиглої вишні, яка більше обіцяла, ніж приховувала. Жодного натяку на сльози чи втому після зміни в лікарні. Вона виглядала бездоганно.

​— Запізнився, — замість привітання кинула вона, і її голос прозвучав як низький оксамитовий акорд.

​Вона взяла квіти, розвернулася і повільною ходою пройшла у вітальню, даючи мені можливість оцінити кожен вигин її тіла. У квартирі пахло сандалом і дорогим вином. Світло було приглушеним, інтимним.

​— Мав ділову вечерю в ресторані, — коротко кинув я, проходячи слідом.

​Оксана поклала квіти на журнальний столик, підійшла до бару, налила в бокал коньяк і простягнула мені. Коли я брав скло, її пальці повільно ковзнули по моїй руці, затримавшись саме на обручці. Лише ледь помітна посмішка торкнулася її губ — посмішка жінки, яка впевнена у своїй силі.

​— Ти не зняв її, — констатувала вона. Це не було питанням.

— Не зняв. Це частина угоди, і я маю звикати до цієї ролі.

— А я тоді хто? Твоя таємниця, твоя звичка?

​Вона підійшла впритул, змушуючи мене вдихнути її парфуми — солодкі, мускусні, що паморочили голову. Оксана поклала руки мені на груди.

— Ти — жінка, яку я вибрав сам, — відповів я, обіймаючи її.

​Вона звабливо усміхнулася і почала розстібати ґудзики на моїй сорочці.

— Ти можеш носити на пальці обручку, — прошепотіла вона, піднімаючись на пальцях ніг до мого вуха. — Можеш давати фіктивній дружині своє прізвище, водити її на прийоми. Але ми обоє знаємо, хто насправді володіє твоїми думками вночі.

​Її впевненість була заразливою. Вона діяла професійно, знаючи кожен мій нерв, кожну слабкість. Коли її губи торкнулися моєї шиї, я відчув, як напруга дня починає спадати, поступаючись місцем звичному інстинкту.

​— Я не буду тебе ревнувати до дитини, — продовжувала Оксана, повільно знімаючи мою сорочку. — Вона ж просто лялька для твого контракту. Я знаю, що ти не збираєшся справді грати в сім'ю. Це ж нудно. А ти не любиш, коли нудно.

​Я мовчав. Її слова мали звучати переконливо, але десь глибоко всередині вони викликали спротив. «Об'єкт контракту» не був лялькою. Та «дитина» мала дивно дорослий погляд і вміла мовчати так, що це важило більше за будь-які розмови.

​Але Оксана не давала мені часу на роздуми. Вона перейшла в наступ, накриваючи мої губи своїми — вологими, гарячими, зі смаком терпкого вина. Ми опинилися в спальні. Кожен її рух, кожен дотик був вивіреним часом. Вона боролася за свій вплив єдиною зброєю, якою володіла досконало — пристрастю.

​Я заплющив очі, занурюючись у цей знайомий вир. Оксана була тут — реальна, жагуча, переможна. Але чомусь навіть зараз я не міг позбутися думки про ту, що залишилася в моїй квартирі, де пахне польовими квітами і кавою.

​Пізніше, коли кімната занурилася в глибокі сині сутінки, а дихання Оксани стало рівним, я продовжував лежати з розплющеними очима. Жінка спала, закинувши руку мені на груди. Я обережно випростався і сів на краю ліжка.

​Оксана знала мене краще за всіх. Вона була частиною мого налагодженого світу, і сьогоднішній вечір мав довести мені, що нічого не змінилося. Шлюб — це лише папір. Оксана — це реальність.

​Я взяв свою сорочку з крісла. На тканині залишився аромат її парфумів — важкий, солодкий. Раніше мені це подобалося. Сьогодні ж я просто застебнув ґудзики, відчуваючи легку втому. Десь на периферії думок знову мигнув образ Каті. Вона була зовсім іншою — не такою «прочитаною». У ній була якась загадковість, до якої я ще не знав, як ставитися.

​«Це просто стрес після весілля», — подумки сказав я собі.

​Я почав одягатися — тихо, щоб не розбудити Оксану. Я все ж вирішив їхати. Правила гри вимагали моєї присутності вдома. Сусіди, камери, можливі плітки — я мав бути обережним. Принаймні спочатку. Насправді мені було плювати на це все, мене просто тягнуло додому. Застібаючи манжети, я знову відчув обручку й мимоволі прокрутив її на пальці.

​Я вийшов із квартири, тихо зачинивши двері. Ніч зустріла мене прохолодою. Сідаючи за кермо, я відчув дивне бажання ввімкнути ту саму пісню, яку ми співали з Катею на дорозі. Але я просто завів двигун і поїхав у тиші. Сьогодні все пройшло за планом. Я довів собі, що все під контролем.

​Але чомусь, під’їжджаючи до свого будинку, я мимоволі глянув на вікна Катиної спальні. Там було темно.

​Квартира зустріла мене тишею та ледь помітним ароматом квітів.

​Я пройшов до своєї спальні, намагаючись ступати якомога тихіше. Зупинився біля дзеркала і зняв сорочку. Запах Оксани тепер здавався мені занадто нав’язливим. Він був усюди: на одязі, на шкірі, на волоссі. Раніше я ніколи не надавав цьому значення, але сьогодні цей аромат здався мені недоречним.

​Я зайшов у ванну кімнату і увімкнув воду. Гарячі струмені били по плечах, і я з особливою ретельністю намилював шкіру, намагаючись змити з себе цей вечір. Хотілося повернути відчуття стерильності.

​Вийшовши з душу, я підняв із підлоги сорочку. Вона все ще пахла коханкою. Не замислюючись, я зацшов до комірчини, відкрив дверцята пральної машини, кинув туди сорочку і натиснув на кнопку швидкого прання. Гул барабана заповнив тишу, і лише тоді я трохи розслабився. Сліди стерто.