Глава 18.2 Катя

Ірина Сергіївна спостерігала за цією сценою з легкою цікавістю, ніби дивилася виставу з першого ряду. Вона перевела погляд на мою праву руку, де виблискувала обручка — занадто дорога для простої актриси.

— Мельник... — задумливо промовила вона, і в її очах спалахнув вогник здогадки. — Невже той самий Владислав Мельник? Будівельний магнат?

Вона не чекала моєї відповіді. Їй достатньо було мого зніяковілого вигляду.

— Ну що ви, Вадиме, — подала вона голос, граючи тонкими пальцями з ніжкою келиха. — Дівчинка просто вдало влаштувала своє життя. Тепер у нашого театру буде ще один потужний меценат, чи не так, Катенько?

Вадим Давидович зупинився прямо переді мною. Його очі горіли гнівом, змішаним із болем, який він навіть не намагався приховати. Для нього я щойно перестала бути його ідеальною героїнею.

— Ти хоч розумієш, що ти зруйнувала в собі ту крихку дівчинку, яку я так бережно витягував на кожній репетиції? — прошипів він, ігноруючи присутність Ірини Сергіївни. — Як ти тепер гратимеш невинність, Мельник?

Я мовчала, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами. Його розчарування ранило сильніше, ніж будь-які умови контракту.

Слова Вадима Давидовича про «зруйновану дівчинку» вдарили під дих. Я відчула, як щоки печуть від несправедливості.

— Вадиме Давидовичу, — мій голос тремтів, але я змусила себе дивитися йому в очі. — До чого тут шлюб? Хіба статус у паспорті заважає мені відчувати роль? Я не перестала бути актрисою через те, що змінила прізвище.

Режисер гірко хмикнув і відвернувся до вікна, нервово стискаючи руки за спиною.

Ірина Сергіївна, яка до цього моменту насолоджувалася виставою, витонченим рухом поставила келих на столик і підвелася. Її шовкова сукня прошелестіла в тиші кабінету.

— Ну що ж, любі мої, я бачу, що творча дискусія переходить у приватну площину, — вона осяяла нас обох бездоганною усмішкою. — Вітаю вас, Катерино зі шлюбом. Вадиме, ми договоримо завтра. Сподіваюся, сімейні обставини вашої протеже не завадять нашим планам щодо прем'єри.

Вона кивнула нам і вийшла, залишивши по собі шлейф дорогих парфумів та відчуття холоду.

Як тільки двері зачинилися, Вадим Давидович різко повернувся до мене. Він зробив крок вперед, і я мимоволі відступила, впершись спиною у двері кабінету. Його карі очі тепер не горіли — вони вивчали мене з якоюсь прискіпливою, майже медичною цікавістю.

— Справді, Катю? — його голос став тихим, але від того ще гострішим. — Мельник? Ти вискочила заміж за тиждень, поки тривали репетиції. Без попереджень. Без жодного слова.

Він зробив паузу, і я побачила, як його погляд на мить опустився на мій живіт, а потім знову повернувся до обличчя. У цьому погляді було стільки огиди до моєї «земної слабкості», що мені захотілося закричати.

— Ти вагітна, так? — випалив він, і на його губах з’явилася болюча, спотворена посмішка. — Ось вона — проза життя. Майбутня велика актриса, моя Джульєтта, просто залетіла і вирішила прилаштуватися до грошового мішка. Це ж так банально, Катю! Так низько! Ти хоч розумієш, що через три місяці твій костюм на тобі не зійдеться? Що твоя задишка на сцені буде не від пристрасті, а від токсикозу?

— Це не так! — вигукнула я, і сльози все ж таки бризнули з очей. — Я не вагітна! Ви не маєте права так говорити!

— Тоді навіщо?! — він ударив кулаком по столу так, що папери розлетілися підлогою. — Навіщо вбивати свою мрію заради шлюбу? 

Я стояла перед ним, розбита і принижена. Я так хотіла почути від нього зовсім інше. Хотіла, щоб він приревнував мене як жінку, а він ревнував мене лише як свою власність, як вдало підібрану фарбу на полотні, яка раптом змінила колір.

Я не пам’ятаю, як вийшла з кабінету. Здається, я щось пробурмотіла на прощання. Сходи, довгий коридор, важкі вхідні двері театру — я вилетіла на вулицю, жадібно ковтаючи розпечене липневе повітря.

Тільки в таксі, стиснувши холодними пальцями сумочку, я дозволила собі кілька хвилин просто посидіти з заплющеними очима.

«Він просто творча людина, — переконувала я себе, витираючи залишки сліз. — Він фанат. Для нього театр — це все, і моя новина стала для нього несподіванкою».

Дорога додому діяла заспокійливо. Ритмічний рух міста, потоки машин і світлофори поступово витісняли з голови образ розлюченого Вадима. Я почала раціоналізувати: він охолоне. Мине кілька днів, він побачить, що я працюю з тією ж віддачею, що я не пропускаю репетицій, і його гнів змінить милість. Ми поговоримо ще раз. Обов’язково поговоримо. Без меценаток, без криків, спокійно. Він зрозуміє, що я залишилася тією самою Катею.

Коли я повернула ключ у замку квартири, мене зустріла благодатна тиша. Після театрального хаосу, цей дім, мов фортеця.

Я зняла взуття і пройшлася босоніж по прохолодній підлозі. Жодного звуку. Владислава сьогодні не буде, і це усвідомлення принесло неочікуване полегшення. Мені не треба ні перед ким звітувати, не треба тримати спину рівно чи підбирати слова.

Я зайшла на кухню, поміняла воду у вазі з польовими квітами і заварила каву. Їсти не хотілося.

Сьогодні я була сама. І вперше за довгий час мені було… затишно в цій самотності. Я могла бути просто собою, просто Катею, яка нарешті може видихнути.

Я піднялася у свою спальню, розпакувала останню валізу і просто лягла поверх ковдри, дивлячись у високу стелю. Вечірнє сонце повільно заповнювало кімнату довгими тінями.

— Все буде добре, — прошепотіла я в порожнечу.

Сьогоднішній день закінчився. А завтра… завтра буде нова репетиція… і нове життя.