Глава 18.1 Катя

Я зателефонувала Надії Семенівні, батьковій домогосподарці, щоб вона навчила мене користуватися посудомийною машиною. Згідно з її інструкціями запустила програму. Потім механічно розпакувала свої речі і розставила на полицях косметику і милі серцю дрібниці.

Сьогодні в мене репетиція, тож я намагалася не думати про Владислава і з ким він проведе ніч. 

Театральна сцена зустріла мене звичним запахом пилу, деревини та відреставрованих декорацій. У цьому світі ніхто не знав про моє заміжжя — я не запросила жодного колеги, не зробила жодного посту в соцмережах. Для них я все ще була просто Катею, молодою актрисою з сумними очима.

— Так, Ромео, не спимо! Сцена на балконі, — голос Вадима Давидовича розрізав тишу зали, мов удар батога.

Я підняла очі на нього. Вадим Давидович — людина-стихія. Худорлявий, з аристократично блідим обличчям і гострими рисами, він нагадував хижого птаха. Його чорне волосся завжди трохи розпатлане, а карі очі горять лихоманковим вогнем. Він холерик: постійно в русі, жестикулює так активно, ніби намагається вхопити повітря пальцями.

— Джульєтто, ти не просто закохана! Ти на межі прірви! — вигукнув він, підбігаючи до краю сцени. — Твій рід ненавидить його рід. Це війна! Відчуй цей конфлікт усередині.

Я закрила очі. Конфлікт. Мені не потрібно було його вигадувати — я жила в ньому щохвилини. Репетиція йшла на диво легко. Моя героїня рвалася до Ромео, а я… я таємно ловила кожен погляд Вадима, кожен рух його довгих пальців. Я була закохана в нього роками — безнадійно, тихо, як закохуються в недосяжних зірок.

— Стоп! — раптом вигукнув він, і я здригнулася. — Катю… це було… геніально. Звідки в тобі сьогодні ця глибина? Ти ніби справді щойно щось втратила. Браво.

Він рідко хвалив. Його «браво» запекло в моїх грудях вогнем.

Після репетиції я переодягалася і змила грим. Обручка, яку я зняла перед виходом на сцену, тепер знову обпікала палець холодним металом. Я повинна сказати. Повинна повідомити про зміну статусу — режисер має знати, що я змінила прізвище і поїду в «медовий місяць». Хоча серце кричало: «Промовчи! Не руйнуй ілюзію».

Я підійшла до його кабінету. Ноги стали ватними. Що я скажу? «Вадиме Давидовичу, я вийшла заміж, але це фікція»? Чи в мріях: «Я тепер належу іншому»? Маячня. Він ніколи не давав мені приводу думати, що я для нього більше, ніж перспективна актриса. Але надія — найстійкіший бур’ян у світі.

Я несміливо постукала. За дверима почулося якесь вовтузіння, смішки. Я постукала сміливіше, серце калатало десь у горлі.

— Заходьте! — почувся різкий голос режисера.

Я відчинила двері й завмерла. Вадим Давидович був не сам. Він розслаблено сидів у своєму великому кріслі з блокнотом в руках, а навпроти нього, на оксамитовому дивані, владно вмостилася Ірина Сергіївна Бойченко.

Головна меценатка нашого театру. Дружина бізнесмена і депутата. Жінка, чия краса була настільки витонченою і дорогою, що поруч із нею я відчула себе сірою мишкою. Вона тримала келих з вином, а в кабінеті витав аромат елітних парфумів, що перемішався з запахом дорогого тютюну.

Мені здалося, що я перервала щось значно інтимніше, ніж обговорення кошторису майбутніх вистав.

— Катерино? — Вадим Давидович підняв брову, і в його очах я побачила легке роздратування від мого вторгнення. — Ти щось хотіла?

Ірина Сергіївна повільно повернула голову в мій бік. Її погляд був холодним, оцінюючим і неймовірно глибоким, як у кішки, яку потривожили під час полювання.

— Пробачте, — голос зрадив мене, ставши тонким і слабким. — Я… я зайду пізніше.

Я вже хотіла зачинити двері, але погляд меценатки зупинився на моїй руці, якою я міцно трималася за одвірок. На моїй правій руці. На обручці, що так недоречно яскраво виблискувала під світлом люстри.

Ірина Сергіївна ледь помітно всміхнулася кутиками губ, але її очі залишалися холодними й проникливими. Вона повільно відпила ковток із келиха, не зводячи з мене погляду.

— Ні-ні, ви нас не потривожили. Заходьте, — її голос був оксамитовим, але в ньому відчувалася сталева влада. — Я так розумію, ви Катерина Ткачук перспективна актриса нашого театру? Вадим про вас дуже високої думки.

Я зашарілася. Почуватися «перспективною» під поглядом цієї жінки було складно. Але треба було поставити крапку, хоча я й не знала, як це змінить моє життя в театрі.

— Так, я Катерина... — я на мить запнулася, і це прізвище вперше прозвучало вголос у цих стінах. — Катерина Мельник. Тобто, до суботи була Ткачук. Я вийшла заміж.

У кабінеті запала така тиша, що я почула, як за вікном проїхала машина.

Вадим Давидович, який до цього моменту щось швидко занотовував у блокноті, завмер. Його рука з ручкою зупинилася на пів слові. Він повільно, ніби не вірячи власним вухам, підняв голову.

Його обличчя, і без того бліде, здалося тепер майже гіпсовою маскою. Карі очі, зазвичай рухливі й палкі, наповнилися таким щирим, непідробним здивуванням, що мені захотілося провалитися крізь землю.

— Заміж? — перепитав він, і це слово прозвучало з його вуст як вирок.

Він різко підвівся. Його худорлява постать здалася ще вищою і якоюсь гострою. Він почав міряти кабінет кроками — його звичний жест, коли він був збуджений або розлючений. Вадим смикнув себе за комір сорочки, ніби йому раптом забракло повітря.

— Мельник? — він зупинився і глянув на мене так, ніби бачив уперше. — Катю, ти жартуєш? У нас прем’єра у вересні! Ти — моя Джульєтта! Джульєтта — це втілення чистоти, першого почуття, невинності! А ти... ти пішла під вінець у самий розпал репетицій? Хто цей щасливець?

Він вимовив це з такою зневагою, ніби шлюб був чимось брудним, що псує актрису як «інструмент». Його аристократичні риси обличчя перекосилися від нерозуміння. Для нього, людини, яка спалювала себе на вівтарі мистецтва, мій вчинок був занадто побутовим, занадто «людським».