Глава 13 Владислав

Моя автівка плавно котилася дорогою, що вела від заміського комплексу до міста. Липень стояв у самому розпалі — той особливий час, коли літо вже не просто обіцяє, а щедро віддає все своє тепло. Ранкове сонце ще не встигло перетворитися на виснажливу спеку, воно лише ніжно лоскотало шкіру крізь скло. Повітря, що вривалося в прочинене вікно, було напоєне запахом скошеної трави, вологої землі й тією невловною свободою, якої мені так бракувало останні дні.

Я негучно увімкнув музику. Хотілося, щоб вона стала м'яким фоном для думок, а не розривала цей крихкий, майже інтимний простір між нами. З динаміків полилася мелодія — стара, несподівано знайома й дуже тепла. Я й забув, що вона є в моєму плейлисті.

Катя здивовано повернула голову, і я відчув її погляд на своїй щоці.

— Я люблю цю пісню, — зізналася вона, і в її голосі почулося щось схоже на впізнавання давнього друга.

Я краєм ока глянув на неї й ледь помітно всміхнувся, міцніше стиснувши кермо.

— Серйозно? — запитав я, намагаючись здаватися байдужим. — А я думав, вона вже давно не актуальна. Нафталін.

— Актуальна, — м'яко заперечила Катя. — Для тих, хто вміє не просто слухати, а чути.

Я хмикнув і, сам не помітивши як, почав тихо підспівувати в такт. Вона підхопила. Її голос був чистим, із приємним оксамитовим тембром, який ідеально лягав у мелодію. Я слухав її і раптом упіймав себе на дивній думці: мені добре. Просто і зрозуміло добре їхати ось так, без ділових дзвінків, без напруженого вибору слів, без відчуття, що я на полі бою.

За вікном миготіли дерева, клаптики лісу та безкраї поля. І раптом обабіч дороги розгорнувся луг — широкий, залитий золотом сонця, живий. Маки палали яскраво-червоними цятками, між ними витанцьовували білі ромашки та синіли волошки. Здавалося, ніби якийсь божевільний художник розсипав фарби просто на зелене полотно.

— Владиславе, — обережно, майже пошепки сказала Катя, ніби боялася злякати цю красу. — Можна зупинитися? Буквально на хвилину.

Я одразу скинув швидкість і плавно з’їхав на узбіччя, здіймаючи легку хмару пилу.

— Звісно.

Вона відчинила дверцята ще до того, як я повністю зупинив двигун. Катя вибігла з машини, і я почув її легкий сміх. Вона обережно зайшла у високу траву. Легкий вітерець миттєво обліпив тонку тканину сукні навколо її тіла, вимальовуючи стрункий силует, і розвіяв волосся, перетворюючи його на світлий німб навколо голови.

Я теж вийшов, сперся на дверцята автівки й просто дивився. Дивився, як вона присідає до кожної квітки, як сонце цілує її оголені плечі, як її тонкі пальці ніжно заплутуються в цупких стеблах різнотрав’я. У цій простій сукні, з розпущеним волоссям, Катя здавалася частиною цього стихійного лугу. Вона не була тут гостею — вона була вдома.

«Польова мавка», — промайнуло в голові. Це порівняння здалося мені настільки влучним, що я навіть злякався власної поетичності.

Катя зібрала різнобарвний, трохи хаотичний букет і попрямувала до мене. Вона підняла свої блакитні очі, що зараз здавалися глибшими за літнє небо, і простягнула квіти.

— Скажи, що вони прекрасні. Такі ніжні й справжні, — захоплено мовила вона, важко дихаючи від швидкої прогулянки. — Це не ідеальні троянди в целофані… Люблю польові квіти. Вони пахнуть сонцем.

Я дивився на неї зверху вниз. Її щоки розчервонілися, на лобі прилипло кілька пасом волосся, а від неї самої справді віяло теплом і солодким ароматом липневого дня.

— Ти зараз схожа на польову мавку, — сказав я вголос те, про що думав. — Справді. Тобі тільки вінка бракує.

Катя весело засміялася, занурила обличчя в букет, вдихаючи аромат диких трав, і грайливо глянула на мене з-за квітів.

— Тоді не заманюй мене в місто, Владиславе, — пожартувала вона, але в її очах промайнув сум. — Я втечу назад у трави. Там немає контрактів і зобов'язань.

— Пізно, — спокійно, але твердо відповів я. — Уже заманив. Ти тепер у моєму світі.

Ми ще мить стояли мовчки. Між нами зависло щось таке, чого не опишеш у жодному договорі. Катя посміхнулася — цього разу якось особливо, по-справжньому. В цей момент я відчув нестримне, майже фізичне бажання обійняти її, відчути це тепло трави та сонця на своїх руках. І так само чітко я зрозумів, що не зроблю цього. Не сьогодні. Не зараз.

Ми повернулися в автівку. Катя обережно поклала букет собі на коліна, ніжно перебираючи пелюстки волошок. Вона замовкла, занурившись у свої думки, а в салоні ще довго стояв запах дикого лугу, витісняючи аромат дорогого шкіряного салону та мого парфуму.

Через годину бетонні джунглі остаточно поглинули нас. Ми під’їхали до мого будинку — холодної скляної вежі, яка відтепер мала стати і її домом. Але я знав: частинку того лугу вона все ж привезла з собою.