Глава 17 Катя

Я прокинулася не одразу. Спершу відчула світло — воно м’яко просочувалося крізь невагомий тюль і торкалося обличчя, ніби перевіряло, чи готова я почати ранок у новому місці.

​Кілька секунд я дезорієнтовано розглядала стелю, а потім згадала: квартира Владислава, другий поверх, безмежне ліжко. Десь унизу тихо дзенькнув посуд, а згодом донісся рівний, заспокійливий звук кавомолки.

​Я поглянула на годинник — сьома ранку. Понеділок. Мабуть, чоловік збирається на роботу. Чи повинна я, як «зразкова» дружина, приготувати йому сніданок? Чи моя присутність лише обтяжить його?

​Роздумуючи над цим, я встала й попленталася до ванної. Дзеркало зустріло мене залишками вчорашньої розкоші: волосся ще берегло сліди весільної зачіски і виглядало, м'яко кажучи, не надто охайним. Так не піде. Я швидко повернулася до кімнати за косметикою та засобами для волосся. «Треба терміново розпакувати валізи і докупити дрібниці», — поставила я собі подумки перший жирний пунктик у списку справ.

​Через пів години я вже майже беззвучно спускалася сходами. Легка домашня сукня вище колін, волосся у високому хвості та мінімум макіяжу — лише щоб підкреслити свіжість погляду.

​На кухні я зупинилася, спершись об одвірок. Владислав стояв біля кухонного острова. Він уже був у костюмних штанах, але замість піджака — світла теніска, що підкреслювала широкі плечі. Точними рухами він різав фрукти, зосереджено й вправно.

​Чоловік почув мене не одразу, а коли озирнувся — у його погляді не було подиву. Лише спокійне очікування.

​— Доброго ранку, — сказав він.

— Доброго, — відповіла я трохи тихіше, ніж хотіла.

​Він кивнув у бік столу.

— Кава готова. Якщо п’єш із молоком чи вершками — візьми в холодильнику.

​Я підійшла ближче. На столі вже красувався сніданок: тарілка з фруктами, тости з сиром та шинкою, солодощі. Нічого зайвого, але все дуже естетично.

— Ти рано прокинувся, — зауважила я, дістаючи вершки.

— Звичка, — відповів він. — До того ж… хотів, щоб ти в цій квартирі вперше прокинулася не в тиші.

​Він не наголошував на цих словах, але вони прозвучали значно вагоміше за звичайне привітання. Я взяла чашку. Кава була гарячою — рівно настільки, щоб ледь обпекти пальці й змусити нарешті прокинутися.

​Ми сіли навпроти одне одного. Між нами — стіл і прозоре ранкове світло.

— Як спалося? — спитав він, збираючи тост і подаючи його мені.

Я обережно прийняла сніданок із його рук.

— Добре. Навіть краще, ніж очікувала.

— Це чудово. Смачного.

— Навзаєм.

​Раптом я усвідомила дивну річ: мені не потрібно нічого доводити. Не потрібно грати роль ідеальної господині чи витискати з себе подяку. Ми просто снідали. І цього було достатньо. За вікнами вже вирувала столиця, а всередині мене проклюнувся крихітний росточок надії: можливо, тут мені справді буде краще, ніж у золотій клітці батька.

​Влад допив каву і на мить сперся долонями об край стільниці. Рухи впевненої людини, чий день розписаний по хвилинах.

— Є ще один момент. Домогосподарки не буде кілька днів — поїхала до батьків.

Я кивнула.

— Можеш замовляти доставку, — продовжив він. — Тут поруч хороші ресторани, я скину контакти. Або вчитися готувати, якщо виникне бажання. Але це точно не твій обов’язок.

— Я впораюся, — відповіла я впевнено.

​Влад уважно глянув на мене, ніби намагався розгледіти за моєю усмішкою приховану невпевненість.

— Я не сумніваюся. До речі, за квартирою закріплено два паркомісця — дев’яте та десяте. Можеш ставити своє авто там.

— Дякую, але в мене немає машини. І посвідчення теж.

Владислав здивовано підняв брови.

— Мене скрізь возив наш водій, — пояснила я. — І, звісно, доповідав батькові про кожен мій крок. Йому так було зручно.

— Хм. Якщо захочеш — ми можемо це виправити.

— Я не знаю… Якось не думала про це.

— Вирішуй сама. Роби так, як тобі зручно.

​Він підвівся, звичним рухом склав посуд у посудомийну машину й покликав мене до дверей — показати, як користуватися сигналізацією. Видавши мені комплект ключів із важким пультом, він взяв сумку з документами і закинув її на плече.

​— І ще… — додав він уже біля порогу. — Сьогодні я не приїду ночувати.

Він не вдавався до подробиць. Не виправдовувався. Просто констатував факт. І в цій його стриманості все стало безжально зрозумілим. Це не робота. Це жінка. Та сама, справжня.

​— Добре, — відповіла я рівно. Навіть саму себе здивувала тим, наскільки легко це прозвучало.

​Влад затримав на мені погляд трохи довше, ніж зазвичай. Ніби шукав бодай тінь образи чи ревнощів. Але не знайшов.

— Побачимось завтра ввечері. Якщо щось знадобиться — телефонуй.

— Гарного дня, Владиславе.

— Тобі теж, Катю.

​Він пішов, тихо зачинивши двері. Я залишилася сама у величезній квартирі, де все ще пахло кавою й літнім ранком. Дивно, але мені не було боляче. Його ніч — не моя справа. Мій спокій — ось моя єдина відповідальність.

​Я повільно видихнула, дозволяючи собі прийняти цю нову реальність. Без ілюзій. І без марних сподівань.