Глава 16 Катя

Дорога назад промайнула непомітно. Місто ковтало нас квартал за кварталом, залите яскравим липневим сонцем, яке ще й не збиралося ховатися за обрій. Я дивилася у вікно, ловлячи власне відображення у склі, й думала про те, як химерно і швидко змінюється життя. Ще вчора — дитяча кімната в батьківському домі, сьогодні — чужа квартира, нове прізвище і чоловік, з яким я їду додому.

До нашого вже спільного дому.

Коли Владислав заглушив двигун у підземному паркінгу, тиша, що на мить запала, здалася мені майже відчутною на дотик. Я відчула втому. Не фізичну — внутрішню, ту саму, що приходить після довгої вистави, коли змиваєш грим і розумієш, що сил не лишилося навіть на думки. Ми вийшли з автівки.

— Ти, напевно, голодна, — сказав Владислав, дістаючи мої валізи з багажника. Луна його голосу в порожньому паркінгу прозвучала несподівано м'яко. — У холодильнику, окрім нарізок, нічого немає.

Я ледь посміхнулася, відчуваючи приємність від такого простого турботливого запитання.

— Голодна, не те слово! — зізналася.

— Якщо чесно, я теж. Оскільки готувати ти не вмієш, а я не маю жодного бажання стирчати біля плити — замовимо доставку, — промовив Владислав і глянув на мене з легкою, ледь помітною іронією.

У квартирі вже не було тієї колючої напруги, з якою я зайшла сюди вперше. Простір ніби обережно приймав мене, огортаючи запахом дорогого дерева та свіжості.

— Ти італійську кухню любиш? — спитав чоловік, не обертаючись, поки ми несли мої речі на другий поверх.

— Так. Особливо пасту.

— Чудово. Тоді довірся мені.

Владислав прогортав меню на екрані смартфона і швидко зробив онлайн-замовлення. Потім запросив мене на кухню. Я присіла на високий стілець, що стояв біля вікна і стала крадькома за ним спостерігати.

Чоловік розстібнув два верхні ґудзики на сорочці, закотив рукави, оголюючи міцні загорілі руки й почав діставати з шафок тарілки, столові прибори та келихи. У його рухах не було метушні — лише спокійна впевненість господаря.

Доставка приїхала швидко, наповнивши кухню ароматом базиліку та томатів. Владислав охайно розставив усе на столі, відкоркував пляшку червоного вина і налив у келихи. Зосереджено на мене подивився і промовив тост:

— Ну що, вип'ємо за новий етап життя. Без ілюзій, але зі взаємоповагою.

Я торкнулася його келиха своїм. Тонкий кришталевий дзвін завібрирував у повітрі.

— І зі спокоєм, — додала я.

Вино було напівсолодким з м’якою терпкістю. Після вечері Владислав почав збирати посуд. Все відбувалося майже без слів — у дивному та якомусь інтуїтивному ритмі. Я хотіла йому допомогти.

— Не варто, я сам помию, — сказав він, вмикаючи воду.

— Я теж можу, — автоматично заперечила я, і підійшла ближче.

— Ні-ні. Сідай.

Я зупинилася, вражена тим, як ці буденні слова мене зачепили. Це не був наказ. Це було рішення людини, яка бачить твою втому і бере частину тягаря на себе.

Я сперлася на стільницю, спостерігаючи, як вода шумить, стікаючи по його руках. У цей момент він виглядав не бізнесменом, не «чоловіком за контрактом», а просто людиною.

— Ти завжди все робиш сам? — спитала я, щоб розбити тишу, яка стала надто інтимною.

— Те, що можу — так. Це швидше і надійніше.

Я помітила крихітну пляму вина на світлій стільниці біля мийки і потягнулася за серветкою.

Ми нахилилися одночасно.

Між нашими плечима залишилися лічені сантиметри. Я відчула жар, що виходив від його тіла, і вловила аромат його парфуму — кедр з ноткою грейпфрута. Владислав завмер.

— Я приберу, — промовив він. Його голос став глибшим.

Ми торкнулися серветки водночас. Кінчики моїх пальців ковзнули по його шкірі, і я відчула, як по тілу пробіг легкий електричний розряд. Ми не відсмикнули рук одразу. Я бачила, як він повільно, важко вдихнув. Цей секундний контакт сказав  більше, ніж було прописано у шлюбному контракті.

Потім ми перейшли до вітальні і сіли на підлозі — серед пакетів із подарунками, які відкривали по черзі: посуд, декілька дизайнерських предметів інтер’єру, дороге постільне. Їх було не так багато, здебільшого конверти.

 — Гроші — це універсально, — зауважив Владислав, відкладаючи черговий конверт, навіть не перераховуючи вміст.

— І зручно, — погодилася я.

Один конверт, кремовий і цупкий, змусив Владислава затримати на ньому погляд. Він мовчки протягнув його мені.

— Це від твого батька.

Я вдихнула глибше й розкрила його.

Всередині була глянцева листівка й тур на двох. Я прочитала назву — Мальдіви. Мале. Десять днів. Приватна вілла над водою.

— Це… — я підняла очі на Влада. — Це ж шалено дорого.

Він скептично знизав плечима.

— Для нього — це широкий жест. І ще один спосіб показати, що все під контролем.

Я іронічно усміхнулася.

— Медовий місяць, якого не існує.

Влад кілька секунд мовчав, потім спокійно сказав:

— Якщо захочеш — можеш поїхати. Відпочинеш. Зміниш обстановку.

— А ти?

— Я подумаю, — відповів ухильно, але в очах промайнула тінь.

Я уважно подивилися на дату: поїздка запланована на початок серпня. До театрального сезону ще довго, можна пропустити кілька репетицій. Акуратно склала документи назад у конверт і відклала його.

Вечір повільно стікав у ніч. За вікнами гасли вогні, місто заспокоювалося.

Ми розійшлися по різних спальнях майже одночасно, ніби це було заздалегідь погоджено — без обговорень і ніяковості.

Я зачинила за собою двері своєї спальні і на мить зупинилася, слухаючи тишу дому. Вона була не порожньою — рівною,  наповненою ледь помітними звуками.

У ванній я зняла прикраси, розклала їх на поличці, рухаючись обережно, наче боялася порушити крихкий порядок цього вечора. 

Я лягла у ліжко і коли сон почав затягувати мене — почула кроки. Повільні, важкі.

Серце раптом забилося в самому горлі.

Легкий стукіт у двері.