Глава 14 Катя

Будинок зустрів нас стриманою елегантністю. Сучасний житловий комплекс з охороною, паркінгом, доглянутою територією й затишком, якого так бракує центру міста.
Ми вийшли з автівки.
— Потрібно розвантажити машину, — промовив Владислав. — Зараз покличу охоронця — він допоможе. Зачекай тут.
Чоловік повернувся за хвилину разом із кремезним здорованем. Вони за два підходи майже все перенесли. Коли повернулися, залишилося лише весільне вбрання та сумки з особистими речами. Підхопивши поклажу, чоловіки знову рушили до будинку, а я, тримаючи в руках польові квіти, покрокувала вслід.
Ліфт доставив нас на дванадцятий поверх.
Охоронець заніс сумки до квартири, отримав винагороду й люб’язно попрощався. Владислав жестом запросив мене зайти.

Апартаменти були залиті світлом. Коридор плавно переходив у вітальню. Величезні вікна відкривали краєвид на місто, що розстилалося внизу, мов карта. Високі стелі, сходи зі світлого дерева й скла, що вели на другий поверх. Весь інтер’єр квартири складався зі спокійних кольорів — сірого, молочного, графітового.
Жодної зайвої дрібниці.
Я зробила кілька кроків уперед і зупинилася.
Великий диван, журнальний столик зі скла та дерева. На стінах — картини. Не абстракція, не кричущі мазки, а стримані пейзажі та міські силуети.
— Тут… красиво, — нарешті сказала я.
— Функціонально, — поправив Владислаі. — Але так, я теж вважаю, що красиво.

Він переніс усі пакунки до вітальні — рухами людини, яка вдома. Я помітила, як легко він займає простір, ніби все тут було продовженням його самого.
— Треба щось зробити з квітами, — сказала я й озирнулася в пошуках вази.
— Щось придумаємо. Ходімо, — мовив Владислав. — Покажу другий поверх.

Сходи вели нагору, де панувала тиша. Ми зайшли до спальні. Простора, вишукана кімната з величезним ліжком і французькими вікнами, що вели на широку лоджію. Двоє дверей — до гардеробної та великої ванної кімнати. У ванній я затрималася.
Світлий мармур, скло, метал, італійська сантехніка, витончені аксесуари й велике дзеркало біля полиць.
— Тут можна загубитися, — сказала я з нервовою усмішкою.
— Якщо хочеш, — відповів Владислав, — цей поверх можеш вважати своїм. Моя спальня — на першому. Я звик спати ближче до виходу.
Я здивовано подивилася на нього.
— Ти серйозно?
— Абсолютно. Нам обом так буде спокійніше.
Я відчула, як напруга в плечах трохи відпускає.
— Дякую, — тихо сказала я.

На другому поверсі було ще одне приміщення — порожнє. Можливо, його планували як дитячу або гостьову. Владислав дозволив використовувати кімнату на власний розсуд.
Ми знову спустилися вниз. Чоловік провів мене коридором і відчинив перші двері.
— Тут кабінет. Якщо потрібно — можеш користуватися. Я працюю тут інколи на вихідних, а вечорами мене часто не буде.
Я зазирнула всередину. Масивний стіл, полиці з книгами, акуратні папки. Жодного хаосу. Жодної імпульсивності.
— Ти дуже… структурний, — зауважила я.
Він усміхнувся краєм губ.
— Інакше в моєму бізнесі не виживають.
Потім Владислав показав свою спальню, ванну кімнату, і ми перейшли на кухню. Я чесно зізналася, що готувати не вмію.
Мій фіктивний чоловік лише усміхнувся.
— Я й не очікував цього від тебе. У мене є домогосподарка. Дуже мила жінка. Завтра зранку познайомлю.
Я з полегшенням видихнула. Обережно зазирнула до шафок і холодильника. Владислав спокійно спостерігав за мною. Я знайшла невелику вазу й поставила в неї букет польових квітів.

Я ще раз повільно пройшлася квартирою, вдихаючи запах простору, чистоти й стриманого чоловічого парфуму, що залишився в повітрі. Це не було місце для сімейних вечорів і теплих дурниць. Але й холодним його назвати не можна було.
— Я можу… зробити тут трохи інакше? — обережно запитала я у Владислава. — Додати щось своє. Квіти. Текстиль.
Він не відповів одразу. Подивився уважно, ніби зважував.
— Це тепер і твій дім, — сказав нарешті. — Роби що завгодно. Лише одне правило.
— Яке?
— Не перетворюй його на будинок для Барбі.
Я кивнула й ледь усміхнулася, уявляючи свого чоловіка серед рожевої пишності.
— До речі, про квіти, — додав він. — У комірчині є кілька відер. Чи ти хочеш купити вази?
— Ні, можливо одну-дві, але не зараз.
— Добре. Тоді відра. Зараз принесу.
І несподівано я зрозуміла: ця квартира — як сам Владислав. Велика. Надійна. Закрита для сторонніх, але з простором, у який можна обережно зайти, якщо не ламати двері.