Глава 12 Владислав

Сон не йшов. Алкоголь приємно шумів у голові, тіло було розслаблене, але мозок — надто тверезий для цієї ночі. Я лежав на спині, дивився в темряву номера й чітко усвідомлював: поруч — моя дружина.

Катя спала тихо. Згорнувшись калачиком, як дитина, вона підтягнула коліна до грудей. Світле волосся закривало частину її обличя, тонка бретель нічної сорочки зісковзнула з плеча.

Молода. Красива. Зваблива. І моя.

Тіло відреагувало миттєво — без дозволу, без моралі, без контрактів. Чоловіча фізіологія не знала слова «фіктивний». Вона просто бачила жінку поруч. У ліжку. У моєму просторі. У моєму повітрі.

Я стиснув щелепи.

“Заспокойся!” — наказав собі.

Це не Оксана. Це не коханка. Це жінка, яку мені нав’язали… і яка, чорт забирай, занадто гарна!

А ще Катя була іншою. Не схожою на жінок, що зазвичай крутилися поруч зі мною. У ній не було показної сексуальності, але була прихована, майже небезпечна привабливість. Така, що не кричить — а затягує.

Я повернувся на бік, спиною до неї. Думки закрутилися каруселлю: контракт, Ткачук, бізнес, Оксана, весілля, поцілунки з Катею, її рука в моїй долоні, запах її волосся…

“Ти дорослий чоловік, Влад. Ти контролюєш ситуацію.”

Я дихав повільно, змушуючи тіло заспокоїтися. Зрештою, втома взяла своє.

Сон накрив різко — без снів та образів.

Прокинувся я рано. Світло пробивалося крізь щілину між шторами. Поруч Катя вже не спала — сиділа, підтягнувши ковдру до грудей, і дивилася у вікно. На її обличчі була знайома напруга — та сама, яку я не раз бачив у дзеркалі власного життя — незручність, очікування, оборона.

— Доброго ранку, — першим озвався я.

Вона здригнулася й повернулася до мене.

— Доброго… — тихо відповіла.

Я сів, сперся ліктями на коліна.

— Слухай, — почав спокійно, — давай одразу домовимося. Цей ранок не має бути особливим. Ми дорослі люди. Вчора був важкий день.

Вона уважно слухала, не перебиваючи.

— За контрактом ми житимемо разом. Це не лише примха мого тестя і твого батька, — криво всміхнувся я. — Це умова, без якої він би не заспокоївся.

Катя напружилася.

— Якщо хочеш, — продовжив я, — сьогодні ж можеш переїхати до мене. Заберемо твої речі з батьківського дому. Але спочатку подивимося квартиру, виділимо тобі простір. І давай домовимося: ніхто з нас не лізе туди, куди не треба.

Вона повільно видихнула і кивнула.

— Дякую, — сказала щиро. — Мені… важливо це почути. Я згодна сьогодні ж переїхати.

Ми по черзі привели себе до ладу, переодягнулися у повсякденний одяг, який привезли до номера перед весіллям. Зачохлили святкове вбрання. Катя обережно склала в металевий кейс діамантові прикраси, які потрібно було повернути ювелірній компанії.

У двері постукали.

— Сніданок, — пролунало з коридору.

Офіціанти накрили стіл: кава, свіжі круасани, фрукти, омлет, сік.

Ми сіли навпроти одне одного.

Перший спільний сніданок — без камер, без гри на публіку.

— Я не очікувала, що ти будеш… таким, — зізналася Катя, дивлячись у чашку.

— Яким? — підняв брову.

— Нормальним, — ледь усміхнулася.

Я усміхнувся у відповідь.

— Не поспішай з висновками. Ми ледь знайомі.

І вже серйозніше додав:

— Ти уважно читала шлюбний договір?

— Не дуже… У мене було обмаль часу, — знітилася вона.

Я не хотів ходити околяса.

— У мене є кохана жінка. Її звати Оксана. Ми разом три роки, і змінювати щось у своєму особистому житті я не планую, — сказав чітко, дивлячись Каті у вічі.

— Ми житимемо втрьох? — здивовано запитала вона.

— Ні. Я зняв їй квартиру і часто буватиму там. Ти теж вільна у стосунках. Я не деспот. Але є одна умова.

— Яка?

— Без вагітності. Байстрюки мені не потрібні. Та й власних дітей я не хочу.

Очі Каті розширилися — вона завмерла в німому шоці.

— І ще, — вирішив остаточно розставити всі крапки. — Усе по-тихому. У мою квартиру коханців не водити. У скандали не потрапляти. На публіці ми — щаслива пара. Ти супроводжуватимеш мене всюди, де потрібна дружина.

Я дістав із гаманця золоту кредитку й простягнув їй.

— Це на витрати: шопінг, салони, побут.

Вона взяла картку. Її рука ледь помітно тремтіла.

— Але я працюю…

Я іронічно всміхнувся, але втримався від коментарів.

— Працюй. Я не проти. До того ж ти — власниця двадцяти відсотків акцій нашого з твоїм батьком підприємства. Це серйозні дивіденди. Тепер ти забезпечена жінка.

Катя мовчала, обдумуючи почуте.

— Тобто в мене є гроші, робота, свобода у виборі коханця… але ніколи не буде дітей і нормального шлюбу? — запитала з гіркотою.

— Так. І ми не можемо розлучитися. Неустойка надто велика.

— Але ми могли б мати спільну дитину в майбутньому. Якщо ти мене не хочеш — є ЕКЗ…

— Ні! — різко обірвав я. — Це не обговорюється.

Страх накрив миттєво. Перед очима постало понівечене тіло донечки, яке рятувальники дістали з розбитого авто. Я більше не переживу цього. Ніколи.

Катя мовчки дивилася у вікно.

Так, розмова була неприємною. Але краще зараз — без ілюзій.

Вона зітхнула, витерла сльозу й тихо запропонувала забиратися з цього номера, де весільна романтика тиснула на психіку.

Я з полегшенням видихнув — обійшлося без істерики.

За допомогою покоївок ми перенесли речі, квіти та весільні подарунки до автівки й поїхали до моєї квартири.