Глава 11 Катя

В день весілля я прокинулася з дивним відчуттям спокою. Мої умови були виконані.

Рахунок на ім’я Віталіни — відкритий. Там лежала така сума, що в мене паморочилося в голові.

Шлюбний контракт — із правками. Чіткими, сухими, без ілюзій.

Я заплатила за свободу сестри собою. І сьогодні була морально готова закріпити угоду.

Заміський комплекс «Сосновий бір» виглядав так, ніби його створили спеціально для весільних обкладинок: високі сосни, доглянуті алеї, білий шатер для виїзної церемонії, прикрашений живими квітами й прозорими тканинами, що тихо колихалися на вітрі.

Коли мій весільний кортеж під’їхав до центрального входу, гостей було вже понад сотню.

Спалахи камер. Музика. Усмішки. Вигуки.

Водій відкрив дверцята автівки і подав мені руку. Я вийшла повільно і зустрілася поглядом з батьком, який чекав на мене. Він задоволено посміхався. Я вклала свою долоню в батькову руку і під марш Мендельсона пішла до весільної арки.

Сукня — білосніжна, легка, з відкритими плечима й тонким корсетом, що підкреслював талію. Довга фата спадала майже до землі. Моє волосся стилісти залишили розпущеним, трохи підкрутили хвилями і закріпили діамантову діадему.

Владислав вже чекав біля арки. Високий, статний, у світлому модному костюмі. Широкі плечі, рівна постава, спокійний погляд сірих очей. Він виглядав так, ніби народився для цього моменту — впевнений, зібраний, красивий у своїй стриманості.

Коли наші погляди зустрілися, він ледь помітно кивнув. Підтримка — не більше, не менше.

Ми стали поруч. Ведучий говорив про кохання, долю, вибір серця. Я слухала, ніби чужу п’єсу, але коли Владислав взяв мене за руку — його долоня була теплою і несподівано надійною — серце зрадливо тьохнуло.

— Чи згодні ви… — лунало над галявиною.

— Так, — відповіла я чітко.

— Так, — відповів мій наречений.

Підписи. Оплески. Перший поцілунок. Він був коротким, коректним… і зовсім не таким. Коли його губи торкнулися моїх, я відчула легке запаморочення. Не пристрасть — ні! Але хвилювання, усвідомлення близькості, присутності чоловіка, з яким я тепер пов'язана шлюбом. Навіть якщо лише на папері.

— Та нормально поцілуй наречену! — вигукнув хтось. Дехто з гостей розсміявся.

Владислав кинув погляд на гостей і знову нахилився до мене, обійняв за талію. Цього разу він не був коректним, а притиснувся до мене міцно, рішуче, ніби виправляв помилку перед публікою. Я відчула тепло його костюма, твердість його тіла і його запах — дорогий, свіжий, з ноткою небезпеки.

Владислав цілував владно, з викликом, якого я не очікувала. Його губи відчувалися несподівано гарячими й вимогливими. Світ навколо раптом розмився: зникли сосни, замовкли гості, віддалився голос ведучого. Залишилося лише відчуття чоловічих рук на моїй талії, що стискали трохи сильніше, ніж вимагала пристойність, і шалений стукіт мого серця — чи то від страху, чи від забороненої хімії, що виникла між нами.

Це був не дотик, а удар, що вибив із мене повітря і внутрішню зібраність. На мить я забула, що це гра, і відповіла йому — інстинктивно, з такою ж пристрастю, ніби щось хотіла довести.

Коли він нарешті відірвався, щоб перевести подих (або, можливо, щоб я перевела подих), його сірі очі були темними й пронизливими. У них спалахнув і тут же згас якийсь вогонь — чи то здивування, чи то небезпечний інтерес.

Я ледь помітно тремтіла. Наші обличчя були близько, і я відчула легкий тремор його руки на своїй спині.

Гості раділи, аплодували та жартували. 

«Добре зіграно», — прошепотіла я подумки, знову вдягаючи маску ідеальної нареченої. Але частина мене знала: ця гра тільки-но почалася, і мій чоловік не такий байдужий, як хоче здаватися.

Весілля було розкішним. Ведучий — дотепний, артисти — яскраві, кухня — бездоганна. Столи ломилися від страв. Гості сміялися, танцювали, вітали нас.

Ми з Владиславом танцювали танець молодят. Нам не було коли готуватися, тож ми імпровізували. Він впевнено вів мене і я довірилася йому. Під час всього свята я відчувала підтримку Владислава. Лише коли нам кричали «Гірко!» цей чоловік на мить втрачав самоконтроль, змушуючи мене забути про все на світі. Тоді ми грали щасливу пару без жодної фальші.

І це лякало найбільше.

Коли вечір добіг кінця, ми піднялися до весільного номера. Він був доволі просторим. Пелюстки троянд вкривали килими та ліжко. Свічки звабливо мерехтіли. На підлозі у вазах стояли подаровані нам квіти. Грала тиха романтична музика, а за панорамними вікнами сховався нічний ліс.

— Втомилася? — спитав Влад.

— Дуже, — чесно відповіла я.

Він допоміг мені розстебнути сукню. Акуратно. Без поспіху. Без натяків.

Я пішла до ванної і переодяглася в легку, звабливу нічну сорочку — радше з інерції, ніж із наміру.

Влад зняв костюм і залишився у спідній білизні. Ми лягли в одне ліжко. Але кожен — на своєму боці. Якось вивітрився алкоголь, зникла магія поцілунків на публіці. Залишився лише контракт, де чорним по білому написано: жодних статевих стосунків.

Я згорнулася калачиком, притискаючи до грудей край ковдри. Події дня накрили мене хвилею, і я заснула майже миттєво.