Глава 10 Владислав

Я попросив водія не поспішати додому. Сподівався, що коли повернуся, Оксана вже засне. Не хотів дивитися їй у вічі, коли в голові повний безлад.

Коли зайшов додому, у квартирі було темно й тихо. Занадто тихо.

Я скинув піджак, розстібнув сорочку, налив собі віскі й підійшов до вікна. Місто жило своїм нічним життям — вогні, машини, рідкісні перехожі. А в мене в голові крутилася одна й та сама сцена.

Катерина.

Її спокійна усмішка. Пряма постава. Те, як вона трималася — не як лялька при багатому батькові, а як жінка, що змушена грати роль, але робить це гідно.

Вона не чіплялася, не загравала, лише на камери дивилася на мене закохано. І саме це зачіпало.

Я зробив ковток.

Оксана зовсім інша. Жива, тепла, емоційна. З нею просто. Вона знає мене справжнього — без костюмів, без камер, без цього показного щастя. З нею не треба грати.

І водночас…

З Оксаною я не відчував того дивного напруження, яке з’явилося поруч із Катериною. Ніби моя наречена— ребус, який не просить, щоб його розгадали, але змушує хотіти це зробити.

Я роздратовано провів рукою по волоссю.

— Дурня, — буркнув сам до себе.

Катерина Ткачук — контракт. Домовленість.

Оксана — реальність.

Я допив віскі і пішов у спальню. Оксана мирно спала. Я роздягнувся і обережно ліг на інший бік ліжка, але сон не йшов. Перед очима раз по раз виникали блакитні очі й стримана усмішка жінки, яку я назвав «потворною», навіть не бачивши.

Вранці я прокинувся раніше, ніж зазвичай. Оксана ще спала, згорнувшись клубком, її шовковисте чорняве волосся розсипалося по подушці. Я дивився на неї й відчував дивну суміш ніжності й провини.

— Ти можеш відпроситися з роботи на кілька годин і поїхати зі мною? — запитав я, коли вона прокинулася. — Є одна ідея.

— Я не впевнена, зараз спробую вирішити, — здивувалася вона, усміхнувшись і потягла руку до смартфона.

Набравши декілька повідомлень і отримавши схвальну відповідь від начальства, з недовірою промовила:

— Ти ж після заручин мав бути втомлений.

— Навпаки. Хочу провітрити голову.

Ми поїхали до автосалону. Оксана спочатку не зрозуміла, навіщо ми тут, а коли я зупинився біля новенької автівки і дилер запропонував їй тест-драйв, вона просто завмерла.

— Влад… ти серйозно?

— Абсолютно.

Після успішного тест-драйву я оформив покупку і менеджер подав Оксані ключі. Вона не стримувала радості. Обіймала мене, сміялася, її очі світилися щастям.

— Це… це занадто, — прошепотіла вона. — Я навіть мріяти про таке не могла.

— Тепер тобі буде зручніше добиратися на роботу, — спокійно відповів я. — І взагалі… давно потрібно це було зробити.

Після салону я запросив її до нашого улюбленого ресторану. Їхали окремо. Оксана звикала до нової автівки.

За обідом вона з захватом розповідала про свої відчуття. Я слухав мовчки, лише усміхався. А в голові крутилася нав’язлива необхідність поговорити з нею про неприємну умову контракту.

— Оксано, — почав я, дивлячись у чашку з кавою. — Є ще одна річ, яку ми маємо обговорити.

Вона насторожилася.

— Ти мене кидаєш? — прошелестіла вона раптом сівшим голосом. — І так вирішив відкупитися?

— Ні, що ти, як тобі таке в голову прийшло? Але…

— Але?

— Ти більше не можеш жити в моїй квартирі, — на одному диханні випалив я.

Оксана різко підняла на мене очі.

— Що?

— Це не відмова від тебе, — швидко додав я. — Просто… так буде правильніше. Для всіх.

— Для неї? — в голосі Оксани з’явилася крига.

— Для ситуації, — ухилився я. — Я зніму тобі гарну квартиру. Нову, простору, у хорошому житловому комплексі на околиці Києва. Тиху, без зайвих очей.

Вона мовчала. Я бачив, як у ній кипить обурення, але Оксана швидко взяла себе в руки. Як завжди.

— А ми? — спитала тихо.

— Ми будемо бачитися, — твердо відповів я. — Часто. Нічого між нами не закінчується. Просто… змінюється форма наших стосунків.

Вона гірко посміхнулася.

— Форма, — повторила. — Гарне слово.

— Це умова шлюбного контракту, я зобов’язаний спільно проживати з дружиною, та й було б дивно, якби після весілля ми жили окремо.

Ми на якусь мить замовчали.

— Зате тепер у тебе є машина, — додав я, намагаючись пом’якшити момент. — Ти тепер ні від кого не залежатимеш.

Вона кивнула. Повільно.

— Добре, Влад. Я розумію. — Пауза. — Але запам’ятай: я погоджуюся на це, тільки тому, що кохаю тебе.

Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-який докір, і каменем лягли на груди. Я відчув себе винним, зобов'язаним і раптом зловив себе на думці, що мимоволі думаю про Катю.

І це… було недобрим знаком.

***

Любі читачі! ❤️

Вітаю Вас з Новим роком! Бажаю щастя, здоров'я, миру та злагоди, щоб цей рік приніс виконання всіх мрій, успіх у справах, тепло родинного вогнища та безліч радісних моментів. Нехай кожен день буде сповнений любові, добра, нових відкриттів та можливостей для досягнення найзаповітнішого.