Глава 9 Владислав

​Я під’їхав до маєтку Ткачука рівно о шостій годині вечора. Водій плавно загальмував біля масивних кованих воріт, що повільно роз’їхалися врізнобіч, пропускаючи авто на територію.

​Будинок був саме таким, яким я його уявляв. Помпезний до зухвалості. Величезний, з колонами, мармуровими сходами й панорамними вікнами, що сяяли теплим світлом. Навколо — доглянутий великий сад, ідеально підстрижені кущі, дизайнерські клумби, підсвічені доріжки, камери на кожному кроці та охорона, яка уважно сканувала кожного гостя.

Ткачук не просто жив — він демонстрував свій статус.

​— Приїхали, Владиславе Ігоровичу, — чемно повідомив водій.

​Я вийшов з авто, поправив манжети піджака й на мить зупинився, вдихаючи вечірнє повітря. Усередині було дивне відчуття — ніби я йду не на свято, а на сцену, де кожен крок давно прописаний божевільним сценаристом.

​Більшість гостей уже зібралися в саду. Чоловіки в дорогих костюмах, жінки в сукнях та прикрасах, що коштували як гарна машина. Вони неквапливо прогулювалися, перемовлялися, сміялися — кожен про своє, але всі з однаковим блиском у погляді.

Музиканти грали легку, ненав’язливу мелодію. Офіціанти ковзали між гостями, пропонуючи шампанське й вишукані закуски.

​Я пройшов до будинку. У вітальні вже зібралися фотографи, стилісти, оператори — вся ця метушлива братія, що живе чужими подіями. Вони чекали на нас. На «винуватців торжества».

​— Владиславе! — гучно привітався Ткачук, виходячи мені назустріч з келихом у руці. — Нарешті!

​— Добрий вечір, Миколо Панасовичу, — кивнув я. — Гарний прийом.

​— Інакше й бути не може, — самовдоволено посміхнувся він. — Усе має бути на найвищому рівні.

​Ми обмінялися кількома формальними фразами — про гостей, про погоду, про пресу. Потім Ткачук ледь помітно кивнув служниці.

​— Поклич Катерину. Нехай спускається.

​Я не знав, чого очікувати. Спробував уявити собі дівчину… схожу зовнішністю на Ткачука. Огрядну, байдужу, знехотя усміхнену, можливо — з таким самим холодом в очах, як у батька.

​І тут я побачив її.

​Вона спускалася сходами повільно, тримаючи руку на перилах. Світло ламп ковзало по її дизайнерській сукні, підкреслюючи звабливі вигини досконалої фігури. Її світле, ледь золотаве волосся спадало хвилями на одне плече, а чистий блакитний погляд вражав глибиною. Ледь помітна усмішка грала на чуттєвих вустах.

Несподівано прекрасна. Спокійна. Зібрана.

І зовсім не така, як я уявляв.

​Я не закохався. Ні.

Але на мить я забув як дихати. Світ звузився до цієї постаті на мармурових сходах.

​У грудях ворухнулося щось схоже на приємне здивування. В мені прокинувся чоловічий інтерес — стриманий, але чіткий, мов розрахунок генія.

​Вона підійшла ближче, і я зробив крок назустріч. Ми ж маємо вдавати закоханих — принаймні для всіх навколо.

​Я взяв її руку, нахилився й легко поцілував пальці.

​— Кохана, ти сьогодні неперевершена, — промовив рівно, впевнено. — Втім, як і завжди.

​Вона усміхнулася у відповідь — чемно, красиво, трохи відсторонено. Але в цій усмішці не було фальші.

​Фотографи ожили миттєво. Спалахи, команди, усмішки. Я обійняв її за талію. Вона не напружилася — навпаки, стала поруч так природно, ніби ми робили це сотні разів.

Ми виглядали щасливо. Саме так, як потрібно для ідеальної картинки.

​Весь вечір ми були в центрі уваги. Нам тиснули руки, бажали щастя, говорили тости. Вино лилося рікою.

Ми танцювали повільні танці достатньо близько один до одного, щоб це виглядало переконливо.

Поговорити наодинці не вдалося. Нас постійно хтось відволікав, кликав, фотографував.

​Наприкінці вечора ведучий підняв мікрофон:

​— Дорогі гості! Ми раді запросити всіх вас на весілля Владислава та Катерини, яке відбудеться вже за тиждень у заміському комплексі «Сосновий бір»!

​Оплески. Дзвін келихів. Задоволені усмішки.

​Коли гості роз'їхалися я попрощався з Катериною чемно, майже офіційно. Вона відповіла так само.

​Дорогою додому я дивився у вікно й намагався зрозуміти, що саме відчуваю.

​Не було щастя, але не було й жалю.

​Та з’явилося відчуття, що майбутній шлюб — не така проста формальність, як я собі уявляв. І що моя майбутня дружина — значно цікавіша, ніж я дозволив собі припустити.

***

Вітаю Вас з прийдешнім Новим 2026 роком! Нехай він буде сповнений світла, тепла та добробуту, а мир панує у кожній домівці.❤️❤️❤️

А я буду рада вашим коментарям, вподобайкам і підписці на мою сторінку❤️