Глава 8 Владислав

Новина про те, що Ткачук за кілька днів організує заручини, не викликала в мені ні роздратування, ні хвилювання. Я лише відчував глибоку, тупу втому — таку саму, як після нічних нарад, коли кожне слово зважується на терезах вигоди.

Але була одна річ, яка не давала мені дихати вільно. Провина. Вона огидним холодним слизом розповзалася в грудях кожного разу, коли я згадував про Оксану. Я почувався зрадником, хоча й переконував себе, що цей шлюб — лише папірець.

Я знав, що зобов’язаний сказати їй про моє одруження особисто. Вона має дізнатися про це від мене, а не з отруйних заголовків таблоїдів.

О десятій ранку я приїхав до міської лікарні. Сіра будівля з облупленими стінами виглядала похмуро, але в ній вирувало справжнє життя. Оксана працювала анестезіологом. Завжди дивувався, як ця тендітна, сексуальна жінка тримає в руках контроль над чужим болем, поки я намагаюся втримати контроль над цифрами.

Я чекав її майже дві години. Коли вона нарешті вийшла з операційного блоку — у м'ятній формі, з розпатланим волоссям і слідами від маски на обличчі — моє серце зробило болючий шкереберть. Вона виглядала такою виснаженою, а я приїхав, щоб завдати їй ще одного удару.

— Влад? — вона здивовано усміхнулася, і ця щира радість у її втомлених очах різанула мене гірше за скальпель. — Коханий, що ти тут робиш?

— Чекаю на тебе, — відповів я, намагаючись, щоб голос не здригнувся. — Вийдеш зі мною на каву?

Ми пішли до маленького буфету. Там пахло кавою, хлоркою і дешевою випічкою. Ми сіли в кутку біля вікна. Оксана уважно вивчила моє обличчя.

— У тебе такий вигляд, ніби ти прийшов повідомити мені про чиюсь смерть, — тихо сказала вона.

Я зрозумів: зволікати — це ще більша жорстокість.

— У мене сьогодні заручини, Оксано.

Вона застигла. Паперовий стаканчик у її руках здригнувся, і кілька крапель гарячої кави впали на стіл. Вона навіть не помітила.

— Що?.. — ледь чутно перепитала вона.

— Я одружуюся. Це шлюб за контрактом, — швидко заговорив я, ненавидячи себе за цей виправдальний тон. — Бізнес. Злиття активів. Це чиста формальність, без почуттів. Навіть жити разом ми не будемо... — я збрехав, бо не мав сили зараз сказати їй про спільний побут.

Оксана мовчала. Я бачив, як її обличчя стає блідим, майже сірим під лампами буфету. В її очах спалахнув такий відчай, ніби я щойно вимкнув апарат штучного дихання, біля якого вона стояла.

— Ти одружуєшся… — повторила вона, і її голос зламався. — Ти просто приходиш сюди, в лікарню, і кажеш, що віддаєш своє життя іншій? За гроші?

— Я кажу це, бо ти єдина, хто мені потрібен! — я перехопив її холодну руку. — У наших стосунках нічого не зміниться.

— Нічого? — вона гірко всміхнулася, і перша сльоза скотилася по її щоці. — Ти будеш одягати обручку іншій жінці, спати під одним дахом з іншою, а мені кажеш, що нічого не зміниться? Влад, це боляче. Мені боляче!

Я притягнув її до себе, не звертаючи уваги на випадкових відвідувачів.

— Це лише угода, Оксано. Папери. Навіть не впевнений, що та дівчина адекватна. Знаючи її батька, вона, напевно, така ж… — я криво посміхнувся, намагаючись знецінити Катю, щоб заспокоїти Оксану, — потворна і обмежена, як і він.

Оксана раптом затихла. Вона уткнулася обличчям у моє плече, і я відчув, як її тіло здригається від беззвучних ридань. Потім вона різко відсторонилася, витерла сльози рукою і подивилася на мене з якоюсь відчайдушною рішучістю.

— Я не віддам тебе їй, — прошепотіла вона, обхопивши моє обличчя долонями. — Якщо ти кохаєш мене, мені байдуже на цей контракт. Я буду чекати. Я буду тією, до кого ти повертатимешся.

Я видихнув, відчуваючи коротке полегшення, яке тут же змінилося новим уколом совісті. Я обіцяв їй неможливе, і ми обоє це знали.

— Дякую, — прошепотів я, цілуючи її в лоб. — Після цих заручин ми знову будемо удвох.

— Я чекатиму тебе вдома, — сказала вона, вже знову стаючи тією сильною жінкою-лікарем. — Головне, що ми разом.

Ми ще трохи посиділи мовчки. Потім Оксана повернулася до лікарні — рятувати життя. А я — до свого світу контрактів, де почуття вважають слабкістю.