Глава 7 Катя

Я піднімалася сходами, наче крізь густий туман. Ноги ледь слухалися, серце глухо билося об ребра. Кожен крок віддаляв мене від кабінету батька, але не від його слів. Вони вп’ялися в мене, мов гачки, і тягнули вниз.

Моя кімната зустріла мене світлом. Великі вікна виходили в сад, і сонце, не знаючи ні про шлюбний договір, ні про мою зламану долю, щедро заливало простір теплими променями. Посеред кімнати вже стояли рейли з сукнями, коробки з взуттям, косметикою, прикрасами. Біля великого дзеркала метушилися стилістка, візажистка, перукарка та їхні асистентки — усі усміхнені та ввічливі.

— Катерино, ви така гарна та тендітна, — защебетала одна з них. — Нам пощастило з вами працювати.

Тендітна…

Як кришталева ваза, яку легко розбити й не шкода замінити.

Я підійшла до дзеркала. Звідти на мене дивилася білявка з довгим, ледь золотавим волоссям, яке спадало м’якими хвилями на плечі. Блакитні очі, ніжне обличчя, правильні риси, чуттєві губи… Лялька. Вітрина. Прикраса в руках нелюба.

Коли на мене почали приміряти сукні — одну за одною, — я втратила відчуття реальності. Шовк, атлас, мереживо. Відверті вирізи, відкриті спини, глибокі декольте. У кожній із них я була «принцесою». Але не собою.

— Ця! — вирішила стилістка, зупинившись на сукні кольору шампанського. — Вона підкреслює вашу фігуру, в міру відверта і виглядає дуже… дорого.

“Дорого — це головне!” — подумала я.

Коли мій новий образ був нарешті завершений — всі вийшли, залишивши мене саму. Я сіла на край ліжка й уперлася поглядом у підлогу. Хотілося кричати. Або сміятися. Або просто зникнути. Я не знала, що страшніше: сам шлюб чи те, що я добровільно на нього погодилася.

Двері тихенько рипнули.

— Вау, Катрусю! Ти просто відпад! — захоплено вигукнула Віталіна. — Оце так батько не поскупився! Але я так і не зрозуміла з якого приводу все це і чому сукня тільки в тебе?

Я різко підняла голову. Сестра стояла на порозі — домашня, справжня, у джинсах і розтягнутому светрі, з волоссям, зібраним у недбалий хвіст. Моя маленька Вітуся. Єдина людина в цьому домі, заради якої хочеться жити.

Віталіна підійшла ближче, уважно роздивляючись сукні, коробки, косметику.
 

— Можна доторкнутися? — спитала вона, несміливо наблизивши руку до моєї сукні.

— Звісно, — я спробувала усміхнутися.

— Яка приємна тканина, а це що? Діаманти? — Віталіна нахилилася, щоб роздивитися мої сережки. — Круто! Все … як у кіно. Але ти якась не така, — вона примружилася. — Щось трапилося?

Я мовчала кілька секунд. А потім правда вирвалася сама.

— Віто… Я виходжу заміж.

Її очі округлилися.

— Сьогодні?!

— Ні. Увечері…  лише заручини. Весілля через тиждень, але шлюб — вимушений.

Вона сіла поруч зі мною, миттєво посерйознішавши.

— Ти що залетіла? Хто жених? Невже твій режисер?

Я заперечливо похитала головою і пояснила:

— Це фіктивний шлюб з татовим партнером по бізнесу.

Віталіна в подиві відкрила рота і різко видихнула.

— А до чого тут ти? — обурилася вона.

— Батько поставив умову: або я погоджуюся, або під вінець підеш ти! 

— Ха, хотіла я б подивитися, як він мене під нього пхатиме! — пирхнула Віталіна і хижо посміхнулася.

— Повір, в нього достатньо важелів впливу. А так, я тобі сторгувала квартиру і гроші на навчання, а ще взяла обіцянку, що він не втручатиметься в твоє особисте життя.

Віталіна різко підскочила.

— Катю, сестричко… це якась маячня! — вона взяла мою руку і стиснула, а на її миловидному обличчі запалали синім полум’ям очі. — І хто він?

— Його звуть Владислав Мельник. Він пов’язаний з будівельним бізнесом.

— І це вся інформація? Ти його хоч бачила?

— Ні.

Віталіна мовчки дістала телефон.

— Зачекай… — її пальці швидко забігали по екрану. — Мельник… Владислав… О, є!

Віталіна присвиснула і вигукнула:

— Катю, та він же красунчик! Вау!

Вона повернула екран до мене.

З фотографії дивився чоловік років тридцяти — тридцяти п’яти. Високий, статний, широкоплечий. У темному костюмі, без показної розкоші, але з тією впевненістю, яку неможливо підробити. Сірі очі — холодні, зосереджені. Темно-русяве волосся, коротко підстрижене. Мужнє обличчя — високий лоб, рівні брови, прямий ніс, гарно окреслені губи і чітка лінія щелепи.

Я дивилася на фото і  прислухалася до своїх відчуттів — ні радості, ні страху, лише порожнеча.

— Тут пишуть, що він вдівець, — продовжила сестра вже стриманіше. — Про інших жінок — нічого. І дивись, на всіх фото він сам. Ні моделей, ні світських левиць.

— Значить, йому не до цього, — знизала я плечима. — Бізнес, угоди, гроші.

— А може… він просто нормальний? Ну тобто — не бабій, — обережно припустила Віталіна.

Я гірко посміхнулася.

— Всі, хто пов'язаний з нашим батьком — не можуть бути нормальними. Нормальність — це розкіш, яку не купиш.

Віталіна притулилася до мого плеча і сумно промовила:

— Тоді ми теж ненормальні і я не хочу, щоб ти жертвувала собою заради мене.

— А я не хочу, щоб тебе продали наступною, — прошепотіла я. — Тому ми просто приймемо цю роль. Обидві. І колись все таки вийдемо з неї.

За дверима знову зашелестіли кроки. Час повертатися в образ.

Зайшла стилістка, окинула оком мою сестру і невдоволено прицмокнула.

— Юна леді, може і вам підібрати сукню, поки я ще тут.

Сестра розгублено, але з надією в очах, подивилася на мене.

— Так, будь ласка, підберіть Віталіні щось святкове, але скромне, — відповіла я за неї.

Я підвелася, підійшла до дзеркала й подивилася на себе ще раз.

“Запам’ятай цю дівчину, Катю, — сказала я подумки. — Бо сьогодні вона виходить на сцену, з якої неможливо піти без оплесків… і без втрат”.

***

Як вам книга, які емоції викликають головні герої? Буду рада прочитати про ваші враження.❤️