Глава 3 Владислав

Офіціантка принесла заварник і дві білі чашки на блюдцях, уклонилася й нишком зникла. Микола Панасович розлив чай і подав мені чашку зі словами:

— На, пий маленькими ковтками, не поспішай. Можеш кинути цукор і лимон. Особисто я нічого не додаю.

Чай і справді творив дива: в голові прояснилося, додалося тонусу.

Микола Панасович увесь час уважно спостерігав за мною і, коли я поставив на блюдце порожню чашку, вигукнув:

— А що я казав?! Ге, полегшало?! А тепер слухай. Пропоную тісну співпрацю наших фірм на базі родинних стосунків. Ти одружуєшся з моєю донькою Катериною. У придане дам їй двадцять відсотків акцій моєї компанії, а коли народиться онук — ще двадцять. Ти, у свою чергу, так само даси їй двадцять відсотків як своїй дружині і двадцять — спільній дитині. Укладемо шлюбний контракт,  де пропишемо всі пункти.

Він зробив паузу й продовжив уже спокійніше:

— Не переживай, ці акції на доньці — формальність. Вона актриса театру й не бельмеса не тямить у бізнесі, тож під ногами плутатися не буде. Ти тільки уяви: якщо підключити пресу до цього весілля — який буде вибух! Конкурентам дах знесе! Цей шлюб зміцнить наші позиції перед замовниками. Матеріальної й робітничої бази наших компаній буде цілком достатньо, щоб закінчити будівництво за графіком, а то й з випередженням. Твій архітектурний проєкт, мої довготривалі зв’язки з постачальниками і «свої люди», де треба… Подумай!

— Але в мене вже є кохана жінка… — обережно зауважив я.

— Та хай собі буде! — відмахнувся Ткачук. — Бабою більше, бабою менше! Головне — щоб ти менше з нею світився. Знімеш їй десь квартирку на околицях Києва, а до тебе переїде моя донька.

— Тут я вже сам розберуся! — обурився я.

Ткачук із хитринкою в очах глянув на мене, всміхнувся й кинув:

— Наливай! Я знав, що ти погодишся!

— Я не казав, що згоден…

— Так-так, можеш трохи подумати. А щоб думалося легше, я тобі дещо покажу.

Він дістав із кейса папери й простягнув мені:

— Ознайомся. Скоро це все піде в друк, а ще на телебаченні вийде цікава передача з інтерв’ю від незадоволених власників квартир.

Я переглядав матеріали й дивувався: це був компромат на три будівельні компанії, що змагалися з нами за право зводити новий житловий масив. Перечитавши все, я повернув папери Ткачуку.

«А я недооцінив цього махінатора…» — промайнула в голові гірка думка.

— У вас і на мене є щось подібне? — поцікавився я.

Ткачук відкинувся на спинку стільця, закинув до рота оливку, зі смаком прожував, витер серветкою масні губи й неспішно промовив:

— А навіщо? Якщо ти відмовишся — я зійду з дороги, і, звісно, це все, — він кивнув на папери, — не вийде далі цього будиночка. Ти, швидше за все, отримаєш перемогу, але ейфорія триватиме недовго. Твоя компанія зазнає шалених збитків і збанкрутіє.

Він говорив серйозно. Було зрозуміло — не блефує. Це мене не на жарт насторожило й напружило.

— Я чогось не знаю? — запитав я, хоча відчував: Ткачук темнить.

— Знаєш рівно стільки, скільки й усі інші. Але є зовнішні чинники. Назви це інтуїцією, а я назву — досвідом. Наближається світова фінансова криза. Два-три місяці — і гривня полетить униз…

— А контракт у гривні…

— Саме так! — вигукнув Ткачук і стукнув долонею по столу.

— Але ж тоді немає сенсу лізти в це все, — промовив я, розуміючи, що можу піти з цією інформацією і ніякий шлюб мені не потрібен. Та десь глибоко всередині я відчував: не все так просто.

— Чому немає? Ми об’єднуємося, прибираємо головних конкурентів, а потім диктуємо замовникам свої умови — валютування контракту. Їм діватися нікуди: гроші в дозволи на будівництво вкладені чималі. Не розвели нас, як лохів, не вийшло! Доведеться хлопцям чесно вести справи.

Я вагався недовго. Кажуть: тримай друга близько, а ворога — ще ближче. Хтозна, може, спілка з Ткачуком і справді принесе солодкі плоди. Та дві умови в мене все ж були.

— Я згоден із вашою пропозицією. Але шлюб із вашою донькою буде фіктивним. Тож ні про якого спадкоємця мови бути не може. Я не продаватиму своє особисте життя.

— Як хочеш. Може, так навіть краще. Залишимо ці тонкощі в усній домовленості, а в договорі пропишемо, що ви не зобов’язані вступати в статеві стосунки одне з одним. Влаштовує?

— Цілком, — задоволено відповів я.

— Що ж, є привід святкувати. Заодно обговоримо деталі.

Ткачук кивнув мені, щоб я наливав, а сам узяв смартфон і зателефонував:

— Петю, ти там не запарив дупу в машині? Ні? Бери ноги в руки, договір, про який ми говорили, і йди до нас. Будемо вносити правки.

Він натиснув відбій, підняв чарку й випив.

— Будемо кувати залізо, не відходячи від каси. Ти ж не проти, зятю?

Я усміхнувся майбутньому тестеві у відповідь і теж випив.

«От жук! Усе-таки був упевнений, що мене уламає…»

— Звісно, ні. Давайте поглянемо на контракт. Навіщо тягнути?

Додому я повернувся під вечір. Оксана в звабливій сукні вибігла мені назустріч і кинулася на шию.

— Я сумувала, любий, — прошепотіла вона, надуваючи соковиті губки, і пустотливими ручками потягнулася до моїх штанів.

Правильно було б сказати їй, що я одружуюся, сісти й серйозно поговорити. Але я був напідпитку. А в такому стані мені не хотілося обтяжувати ні себе, ні когось іншого важкими розмовами. Тож я піддався спокусі й дозволив Оксані затягнути мене в ліжко.