Глава 2 Владислав

Твердою ходою я наблизився до замовленого Ткачуком будиночка, відчинив двері й увійшов усередину. Пахло деревиною, польовими квітами, що красувалися у вазі на столі, і, звичайно, шашликом. Я вмостився на стільці, який здався мені найзручнішим. Офіціантки продовжували накривати на стіл не замовлені мною страви.

Що мені подобалося в ахметових дівчатах — так це те, що вони були вдягнені цнотливо, чітко виконували свою роботу й не зиркали на клієнтів у надії влаштувати своє життя. Микола Панасович запізнювався. Я машинально глянув на годинник.

«Е ні, це я приїхав раніше! Що ж, почекаю…»

Ткачук прибув хвилина в хвилину. У дорогому костюмі й лакованих черевиках він протиснув свою тушу у вузькі двері будиночка, потис мені руку й плюхнувся своїм огрядним тілом на стілець навпроти. Поруч поставив шкіряний кейс.

— Фух, ну й спека! Гей, мала, де пульт від кондиціонера? Треба трохи охолодитися, — звернувся Ткачук до молоденької офіціантки.

Та мовчки подала клієнтові пульт, що лежав на столі в зоні витягнутої руки. Сперечатися — зась. У цьому ресторані завжди були гарні чайові, тож дівчата годили гостям, як могли, у межах пристойності, звісно. Микола Панасович пальцями-сердельками наклацав двадцять два градуси й заспокоївся.

— Так… картоплю принесли, сало є, шашлик є, салати є, канапки з лососем є — усе! Я голодний, як вовк! Владе, наливай! — промовив Ткачук і подав мені пляшку горілки з перцем.

— Я не п’ю, я за кермом.

— Що?! — заревів мій співбесідник і зареготав, підхрюкуючи. — Ти що, в садочок прийшов?! Ти що, не чоловік?! Наливай, кажу! Викличемо тверезих водіїв, а ні — то потихеньку самі допхаємося. Перший раз, чи що?

Я відкоркував пляшку й налив нам по п’ятдесят грамів. Ткачук узяв чарку й виголосив тост:

— П’ємо за тебе — як за майбутнього переможця тендеру!

Я хотів щось сказати, але він уже випив і хрумтів квашеним огірком.

— Пий, пий! — промовив Ткачук із набитим ротом. — Потім поговоримо.

«Дивний тост від такого злісного конкурента… Ех! Або пан, або пропав!» — подумав я й перехилив чарку.

— О, наш парубок! — задоволено крекнув Микола Панасович. — Так, давай, щоб між першою та другою і куля не пролетіла! Наливай під м’ясо!

Я налив, ми випили. Горілка приємно зігріла горло й покотилася в шлунок. Ткачук налягав на їжу — по-простому кажучи, добряче закушував.

Третю наливав уже він. Піднявши чарку, Микола Панасович встав зі стільця й пафосно проголосив:

— Вип’ємо за кохання! За майбутній вдалий шлюб і народження спадкоємця!

«Ого, як завернув… У нього, що, скоро намічається бенкет і він таким чином вирішив запросити мене на весілля?!»

Я наслідував його приклад і теж підвівся. Ми цокнулися. Ткачук задоволено випив.

А я вирішив додати до тосту:

— Вітаю вас із майбутнім весіллям. Одружуєтеся ви чи одна з ваших доньок?

Микола Панасович саме жував канапку з червоною рибою й не міг відповісти, а я тим часом випив.

— Ти! Ти одружуєшся! На днях! — нарешті прорикотів Ткачук, тицяючи в мене товстим пальцем із непристойно масивною золотою каблучкою.

Горілка пішла не в те горло, і я некрасиво закашлявся.

— Ти заїдай, заїдай, Владе! Не заїдають тільки алкаші! — жалісливо бурмотів Микола Панасович, плескаючи мене по спині між лопатками.

Отямившись, я хрипким голосом сказав:

— Ну й жарти у вас… Хіба ж так можна?

Ткачук, ігноруючи мої слова, зняв трубку телефону, що висіла біля столика, й замовив трав’яний чай у заварнику.

— Хороша штука при п’янці. Трохи попускає, бо сидіти нам тут довго, — серйозно, без тіні усмішки, промовив конкурент.

Панібрат Ткачук зник. На його місці сидів жорсткий бізнес-ділок.