Глава 1 Владислав

Мене розбудив рингтон мобільного. Треба було вимкнути його ще звечора — прийшла запізніла думка. Я взяв смартфон і подивився на екран.

— От дідько, і що цьому слимаку треба в мій вихідний! — тихо вилаявся я, щоб не розбудити Оксану після нашої шаленої ночі.

Провівши пальцем по екрану, я прийняв виклик, одночасно виходячи зі спальні.

— Алло!

— Спиш, юначе, коли долар скаче! — жартівливо промовив Ткачук Микола Панасович.

— Спав! Чи у вихідний це злочин?! — пробурчав я спросоння.

— Людям бізнесу спокій тільки сниться! Є справа — треба обговорити! — одразу взяв бика за роги співбесідник.

— Щось термінове? До понеділка не почекає? — запитав я з надією в голосі.

— Я тобі не баба, щоб чекати! Січеш натяк?! Так що давай пообідаємо в Ахмета й усе обговоримо. А твоя Ксюха нікуди не дінеться.

— Добре, я під’їду опівдні. Але моє особисте життя вас не стосується, — обурився я.

— Як знати, як знати… — напустив туману Ткачук. — До зустрічі.

Ресторан Ахмета славився кавказькою кухнею, елітними напоями та окремими ошатними будиночками, де можна було без сторонніх вух і очей за смачною трапезою вирішувати справи. Дівчата-офіціантки не лізли на голову, з’являлися лише за викликом, що було надзвичайно зручно.

У дзвінку Ткачука я відчував якийсь підступ.

«Непросто, ой, непросто я йому знадобився…»

Сон, як рукою зняло. Натомість захотілося міцної кави. Я швидко прийняв душ, обгорнувся рушником і пішов на кухню. Позаду почув кроки. Тонкі ніжні руки обхопили мене за талію зі спини. Жіноче оголене тіло еротично притислося до мене.

— Чому ти мене покинув? Може, повторимо нічний забіг? — хтиво промуркотіла Оксана.

— Важливий дзвінок, мушу їхати, — я розвернувся до неї й замилувався її принадами, які не сховало довге чорняве волосся, що пасмами розсипалося по білому тілу.

Дівчина помітила мій погляд і хтиво посміхнулася. Вона чуттєво вигнулася, підібрала догори волосся й закинула його за спину.

— Каву будеш? — хрипло запитав я, відчуваючи бажання знову заволодіти спокусницею.

— Ммм… — Оксана облизала губи і потягнула за мій рушник. — Каву буду. І тебе буду. Бачу, ти теж хочеш?

П’ять років тому я овдовів. Моя Таня разом із нашою донечкою Марічкою потрапили в жахливу аварію. В одну мить я залишився і без коханої, і без дитини. Думав, що від горя зійду з розуму.

Патологоанатом сказав, що в крові дружини було снодійне. Можливо, саме це стало причиною того, що вона заснула за кермом і виїхала на зустрічну смугу під фуру.

Так, ми з Танею багато працювали. Обоє були архітекторами й з легкої руки її батька, депутата облради, організували власну фірму, а потім я ще й успадкував справу батька.

Так, Танюша інколи пила снодійне, щоб «розчистити» мізки від ідей і швидко заснути. Але це траплялося рідко, переважно на ніч, та й дози були незначні.

Згодом, коли справу закрили, я все-таки правдами й неправдами потрапив разом із приватним експертом на штрафмайданчик, щоб оглянути авто дружини — точніше, те, що від нього залишилося. Експерт довго щось роздивлявся, заглядав, піддомкрачував машину, лазив під неї. Врешті-решт він сказав:

— Я не впевнений, чи це було зроблено навмисно, але в авто пошкоджені гальма. Ось погляньте: шланги порвані і справа, і зліва. Є місця, де можна розгледіти щось схоже на поріз.

— Тобто їх трохи пошкодили, а далі вони вже самі зносилися до непридатного стану? — запитав я, відчуваючи, як мороз пробігає спиною вздовж хребта.

— Так. Але ця версія досить слабка. Якщо у вас є вороги, то вони дуже розумні. Найімовірніше, у протоколі вже зазначили знос деталей, і ніхто глибше копати не буде.

— Але ж якщо мою дружину й дитину вбили?! — вигукнув я в розпачі.

— Це як зі склянкою: для когось вона наполовину повна, а для когось — наполовину порожня, — філософськи відповів експерт. — Шланги дійсно могли зноситися самі й стати причиною некерованості авто. У вас є хтось на думці, хто бажав смерті вашій дружині? Можливо, за ці місяці щось змінилося у вашому житті?

— Ні.

— Тоді моя вам порада: живіть далі й не шукайте ворогів там, де їх немає. Рідних уже не повернути, — чоловік поплескав мене по плечу й пішов.

Через два роки після трагедії в моєму житті з’явилася Оксана, сестра Тані. Звісно я бачив її на своєму весіллі. Вона ще була тоді незграбним підлітком, що смішно витанцьовувала під Вірку Сердючку. Та потім наші шляхи не перетиналися. Зі слів Тані я знав, що дівчина гарно вчилася і вступила до медичного університету. І от якось, коли я виходив з офісу, щоб сісти у своє авто і поїхати додому мене гукнув дівочий голос. Я повільно обернувся і здивовано поглянув на незнайомку.

— Привіт, Владе, не впізнав?

Мої мізки запрацювали: “Де ж я міг зустріти таку принадну чорнявку?” Ніхто не спадав на думку. Я ще раз окинув оком дівчину в обтислій світлій сукні з оголеними плечима, в босоніжках на високих підборах і відмітив про себе, щоб таку я точно не забув. “Здається в неї немає бюстгальтера!” — мимоволі подумав я.

— Ви, мабуть, обізналися, — кинув їй і продовжив рух до машини.

— Ну як же? Я Оксана, сестра Тані! — образливо вигукнула дівчина, підійшовши до мене ближче. На мене війнув аромат солодко-пристрасних парфумів. “Точно без бюстгалтера, може вона ще і без трусиків? — заговорило в мені чоловіче єство, яке давно не знало жінки. Швидко піднявши очі від споглядання спокусливої фігури дівчини, я вдивився в її обличчя і побачив знайомі риси. Вона всміхнулася білозубою усмішкою.

— Оксана? Так, згадав! Вибач, я тебе не бачив ще з весілля, тому і не впізнав.

— Я була ще на похороні, але тобі було не до всіх, вибач, що нагадала, — сумно промовила дівчина.

— Не вибачайся, одна мудра людина, колись порадила мені жити далі. Було важко, але з часом я впорався. Може вип’ємо кави? — незнамо чого запропонував тоді я.