Передмова

Липень 2008 року

Микола Панасович Ткачук сидів у своєму величезному шкіряному кріслі в овальному кабінеті — так-так, майже як у президента Сполучених Штатів Америки — і, бризкаючи слиною, сперечався телефоном зі своїм найближчим помічником Петром. Огрядний чоловік багровів від злості, жбурляючи в слухавку чергову фразу:

— Слухай, Петре, мені начхати, що в тебе там не виходить! Гривні потрібно обміняти якнайшвидше! Це падіння долара мене бентежить. У світі намічається фінансова криза, а в нас, як завжди, хочуть підзаробити на бізнесі та людях.

— Шефе, я вже всі підпільні конвертаційні центри обдзвонив — у них немає валюти…

— Як це — немає?! Хай знайдуть! Накинь їм десять копійок на долар, а треба — ще додай. Ти що, забув, як це робиться? Частину поклади в банки на короткострокові валютні депозити. Тільки не в мильні бульбашки, а в нормальні! — уже кричав Панасович, стискаючи слухавку так, що пальці побіліли.

— Слухаюсь… Але нічого не обіцяю, — мимрив Петро на тому кінці дроту.

— Ти все зробиш! Землю носом рий, якщо не хочеш рити її лопатою на цвинтарі! — гаркнув Ткачук і відключився.

Він витер батистовою хустинкою спітнілий лоб, налив у келих коньяку, випив одним ковтком і крекнув, прикривши рот рукавом дорогого піджака.

У голові пузанька думки роїлися, мов бджоли у вулику.

Перед його компанією майоріло шалене будівельне замовлення, яке могло забезпечити працівників роботою щонайменше на два роки. У столиці планували звести величезний житловий комплекс із розвиненою інфраструктурою. Та конкуренти не просто дихали в спину — вони вже видиралися на плечі й пускали свою огидну слину на лисину забудовника.

Микола Ткачук був загартованим бійцем на будівельному ринку й здаватися не збирався. Ще за радянських часів він обіймав посаду заступника директора домобудівельного комбінату. Вловивши своїм інтуїтивно-чутливим носом вітер так званої перебудови, він підсунув начальникові оборудку, за яку той сів до в’язниці на десять років із конфіскацією. А зразковий комсомолець Ткачук зайняв його місце.

Саме з цього підприємства почалася його невелика, але міцна будівельна корпорація. Він пережив дев’яності, вистояв у кризі тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомого року — і от знову відчув: скоро запахне смаженим.

Замовники наполягали на поступових розрахунках у гривні, тоді як левову частку матеріалів завжди купували за долари. Якщо гривня знеціниться — підрядник працюватиме в мінус. Ясно, як божий день: ці паскуди щось знають. А чом би й ні, якщо їх кришують депутати Верховної Ради.

Ткачук відчув азарт і вирішив понад усе — зробити всіх.

Та був один фрукт, який не давав йому спокою, — Владислав Мельник, син його давнього, нині покійного конкурента. Земля тому — гранітом. Молодий вовк мав усі шанси виграти тендер: проєкт у нього був сильніший. Хоч і не факт, що це замовлення не стане для нього останнім.

Ткачук не міг цього допустити. Він ламав голову, як домовитися з Владиславом про співпрацю. Той, здавалося, і сам розумів, що не проковтне такий шмат самотужки, тому йшов Миколі Панасовичу назустріч. Але жодна з його пропозицій бувалого махінатора не влаштовувала.

Потрібно було щось таке, що прив’яже Мельника до нього надовго. А дасть Бог — і назавжди.

От шкода, що в нього немає такого сина, як Владислав. Малохольна Маргарита спромоглася лише на те, щоб народити йому двох дармоїдок.

Ткачук не любив доньок. Він їх утримував — так. Але жодної теплоти до дітей не відчував. Цим мала займатися його дружина, але п’ятнадцять років тому вона наковталася транквілізаторів і запила все віскі, аби більше ніколи не бачити білого світу.

Пішла слідом за коханцем — актором, з яким грала разом у театрі. Жінка не пережила того, що бідолагу витягли зі ставка, а його ноги були залиті бетоном. Справу швидко закрили, визнавши “самогубством”.

Після смерті матері дівчатками опікувалися няньки та домашній персонал.

Роздуми Миколи Панасовича перервав несміливий стукіт у двері. Так могла стукати лише одна людина у цьому домі — його старша донька Катерина. І чого приперлася?

— Заходь! — роздратовано вигукнув він.

Струнка білява дівчина в простій літній сукні несміливо зайшла до кабінету.

— Тату, Надія Семенівна кличе вечеряти. Уже сьома година, а ви так і не прийшли.

— Точно… вечеря, — згадав Ткачук. Він дав собі слово скинути зайву вагу — довбаний цукор знову поповз угору, — тому харчувався строго за розкладом, за рекомендаціями особистого дієтолога. — Зараз буду. Можеш іти.

Катерина вже повернулася до дверей, як знову пролунав владний голос батька:

— Ану стій! Так… Покрутися. Посміхнися.

Дівчина здивовано виконала наказ.

— Так-так… А це ідея, — пробурмотів Ткачук собі під ніс, а потім уже голосніше додав: — Вільна. Геть із кабінету.

Коли донька, ображено грюкнувши дверима, зникла в коридорі, Ткачук із задоволеною мармизою неквапливо поскладав папери на столі й пішов вечеряти.