Розділ 9

Вечір плавно перекочувався в ніч. Темну, місячну і на диво спокійну. Після розмови з Міррою, Матвій відчував таку легкість, що здавалось крила виростали за спиною. Він швидко відновив сили, наче й не було довгого, виснажливого дня. Не було проблем, які довелося вирішити.

Він помітив крізь прочинену штору серпанок білого, з відтінком блакиті, місяця. Підвівся і підійшов ближче. Відхилив штору більше, давши можливість місяцеві посиділи на підвіконні. Сам присів поряд і подивився на небо. Темне і водночас таке глибоке. Стільки зірок там, за густими чорними хмарами. Матвій знав, що Мірра зараз теж дивиться на небо і всміхається. Тонка невидима лінія поєднує їх разом. Навіть на відстані він відчував її біль. Коли вона сумує, його серце дивно скімлить. Коли сміється — він почувається щасливим. Усмішка розпливалася на обличчі й щастя переповнювало в цю мить. Що може бути кращим, за почуття взаємного кохання довжиною у життя?

У коридорі почувся гамір. Матвій різко відвів погляд і затамував подих. Усмішка вмить зникла з обличчя, змінившись занепокоєнням. Серце завмерло, здалось, що навіть удари звучали рідше. Гучні стуки, наполохані голоси здавлювали скроні. Матвій чомусь боявся виходити й недаремно.

— Боже! — закричала мати. Її голос змусив Матвія поспішити. Він миттю кинувся до дверей. Зойки продовжувались.

Він вийшов у напівтемний коридор. Мати стояла біля дверей його кімнати, закриваючи обличчя руками. Сльози текли струмками. На порозі сидів Микола. Його вигляд налякав усіх: брудний одяг, цівки крові на обличчі та руках. Микола нервово сіпав головою. Дивився на свої руки і тремтів. Тоді різко почав витирати кров на руках, напружено тер їх об одяг і кривився.

Матвій застиг на місці. Вітчим стояв десь позаду матері й невдоволено хитав головою. Лише мати жалібно скімлила, нервово закривала рота руками.

— Що сталося? — нарешті прийшов до тями Матвій. Підійшов до брата, опустився прямо на коліна і схопив за руку. Микола втупився поглядом у брата. Скляні очі дивились крізь нього. Запах алкоголю різко вдарив у носа. Матвій стиснув зуби. — Що сталося? — повторив він упевненіше.

— Я ... — не міг чітко сказати Микола. Він намагався вимовити слова, але не вдавалось. — Я не знаю. Це не я, — нервово хитнув головою. — Не я його, — вимовив, запинаючись, і перевів погляд на матір.

Вона наче передчувала щось недобре. Дивилась на нього з відчаєм і плакала. Погубив! Не могла повірити, що її син міг вчинити щось погане, але сліди крові на руках свідчили про щось страшне.

Врешті Матвію вдалося заспокоїти матір і розібратись з братом. Лише після душу він зміг точно відновити послідовність подій у своїй голові. Сидів у махровому халаті у кутку і мовчав. Тілом час від часу пробігав нервовий тік. Він дивився в одну точку і тільки періодично зривався з місця. Тоді повертався у свій куток, де почувався надійніше і зіщулювався.

Матвій давно не бачив таким брата, який був наче побите кошеня, що нашкодило. Але наслідки його дій будуть серйозніші. Матвій нервово міряв кімнату кроками. У голові в нього лунали слова брата, але знайти рішення він не міг.

— Розкажи ще раз, — попросив Матвій, присівши навпроти. Уважно дивився на брата і чекав. Чекав, що всі його слова лише жарт, але… Стан Миколи вказував на дійсність, що поділила його життя на «до» і «після».

— Я ж уже сказав, — говорив Микола крізь сльози, стискав руками коліна. — Ми прийняли дозу, я відключився. Коли отямився, Жека лежав поряд. Я кинувся до нього, але він уже був мертвим. Тільки тоді помітив сліди крові на одязі й ніж, що лежав поряд. Схопив його мимовільно, тоді відкинув і помчав геть із хати.

— Хто тебе бачив?

— Нас четверо було. Ще дві дівки. Я не знаю, хто вони й де, — тремтячим голосом мовив він.

— Ти розумієш, що ти втік із місця злочину? — сердито мовив Матвій. — Як можна бути таким безвідповідальним. Що тепер робити? — стукнув кулаком по коліні й підвівся. Він не міг допустити, щоб таке сталося. Повинен був щось зробити, вберегти.

Двері різко відчинились, у кімнату зайшла мати і схопила Миколу на комір. Притягла до себе і пильно подивилась в очі. Кілька хвилин напружено мовчала, а тоді відпустила і гірко заплакала. Микола повалився на ліжко і, перекотившись на бік, теж заплакав.

— Як ти міг? — простогнала вона. Матвій підійшов і обійняв її.

— Мамо, тобі не можна нервувати, — лагідно промовив він. Найболючіше це бачити сльози рідних людей.

Матері стало зле і довелось викликати швидку. Вночі ніхто не спав. Сиділи на кухні і розмірковували, як діяти далі. Вітчим не міг заспокоїтись. Вже втретє наливав собі чарку, наче у цьому був вихід. Мати, напившись ліків, міцно спала. Коля і Матвій сиділи на кухні і понуро водили очима довкола.

— Я не знаю що робити, — зауважив Матвій і подивився на брата. Той відвів очі.

Він справді не знав. Єдиний, хто міг би допомогти — Філасов. Він має зв'язки і може домовитись з адвокатом. Хай хоч термін покарання буде меншим. Суду Миколі точно не уникнути, Матвій це розумів. Як же він не любив просити. Особливо у того, хто ніколи не дає нічого просто так. Піти до хрещеного означало теж саме, що продати душу дияволу.

Матвій пів ночі думав. Микола задрімав, уві сні нервово здригався. Матвій вважав себе винним — недогледів брата. Останнім часом був так зайнятий, що нехтував можливістю поговорити. Рано пішов із дому прогулятися засніженими вулицями, аби переосмислити останні події. Сьогодні мав бути найщасливіший день його життя. Він зупинився на мосту й дістав з кишені маленьку коробочку. Розкрив її і легенько торкнувся каблучки. Маленька, тендітна обручка для коханої дівчини. Доля вміє підкинути сюрприз, вміє обставити все так, як їй хочеться. Як вона грає з його життям і що чекає його далі, навіть не хотів уявляти.