Розділ 8

На початку зими місто ставало дедалі спокійнішим. Порожні вулиці, запорошені снігом, мали сонний вигляд. Подекуди гуділи автівки, що пробирались крізь насипані за ніч замети. Мірра любила зиму. Принаймні атмосферу, якою наповнювались морозні дні. Передчуття свята, дива викликали усередині тремтіння і відчуття тривоги. Тривога ця була радісною, ненав'язливою й емоційною. Ще більше радості додавало одужання татка. Його серце потребувало «косметичного ремонту». Довелось полежати у лікарні та пройти курс лікування. Проте тепер він частіше бачив доньку і радів цьому. Кожного дня вона навідувалася до батька і, як колись, читала йому книгу вголос. Він уважно слухав, час від часу щось перепитував. Мірра не ображалась на татка. Навпаки його запитання змушували її задумуватись і аналізувати. Довго розмірковувала вона над запитанням, яке поставив батько.

— А й справді чому? Чому люди завжди незадоволені?

Мірра сиділа на стільці, яке перенесла від ліжка до вікна, і вдивлялася крізь морозні візерунки. Сніг легко спускався донизу, інколи, підхоплений вітром, кружляв у хурделиці й умить знову плавно падав униз. Батько лежав із заплющеними очима. Так йому найбільше подобалось слухати дзвінкий голос доньки. Уявляв героїв, про яких вона йому читала, і наче гортав кінострічку.

Мірра замовкла і вже кілька хвилин мовчала. Він розплющив очі й подивився на доньку. Її вигляд його стурбував.

— Мірро, — покликав її, але вона не відреагувала. — Щось сталося?

— Ні, — похитала головою, підтверджуючи свої слова. — Я просто думаю над твоїми словами. — Вона відвела погляд від візерунків на вікні й проникливо подивилась на батька. — Коли все маєш, повинен почуватись щасливим. Правильно?

— Авжеж, — погодився він із нею і підсунувся ближче до спинки ліжка.

— У мене дивне передчуття, — мовила вона розгублено і знову подивилась у вікно.

Невже це все її примхи?! Останнім часом Мірра не знаходила собі місця. Все складалось надто добре, щоб бути правдою. Матвій переконував її, що Новий рік вони зустрічатимуть у спільній квартирі. Вона не розуміла, навіщо все це, їм разом добре будь-де. Але він так хоче, а, отже, вона не може його відмовляти. Знайомство з батьками пройшло добре. Він тоді дуже допоміг, заспокоюючи двох розгублених і засмучених жінок. Сидів поряд, носив каву і взяв на себе відповідальність за рішення. Мама Мірри відразу сказала доньці, що їй пощастило. Вона і сама знала. Але минув тиждень як їй не давали покою власні думки. Вона відчувала, що щось відбувається, але Матвій мовчав. Не розповідав нічого. Зникав частіше, зрідка писав повідомлення, що сумує. Дівчата говорили, що це гормони або нерви перед сесією. Та Мірра була певна, що передчуття недаремні. Це бентежило її все більше. А тривога наростала, як снігова куля, все більше і більше.

— Доню, що ти маєш на увазі? — поцікавився батько. Він хвилювався за неї не менше і бачив, що вона дивна.

— Не знаю, тату, не знаю. Не можу пояснити, але, здається, щось має статись. Щось нехороше.

— Мірро, не вигадуй! — засміявся батько. Її інтуїція часом страшенно дратувала його. Та й доньку потрібно було рятувати від меланхолічного настрою. — Читай уже далі, — наказав і заплющив очі в очікуванні продовження.

Мірра всміхнулась від слів батька. Можливо, він має рацію. Вона не проти помилятися. Розгорнувши книгу, продовжила виразно читати.

Матвій тим часом закінчував останні приготування. Як і обіцяв, він винайняв квартиру на Набережній. З вікон кімнат відкривався неймовірний краєвид на річку і парк. Коли він прийшов подивитись помешкання, то відразу погодився її орендувати. Байдуже було до ремонту, меблів, сусідів чи розміру квартплати. Вид — це єдине, чому варто жити у подібних квартирах. Особливо, коли це для коханої.

Матвій завчасно відкладав гроші, готуючи сюрприз для Мірри. Взимку підробіток ставав мінімальним, і бригада більше відпочивала, ніж працювала. Коли робота з'являлась, їх знову скликали. Цього року раніше довелось взяти неоплачувану відпустку, зовсім невчасно. Та Матвій не впадав у відчай. Знайшов підробіток у службі кур'єрської доставки. Єдине, що його засмучувало, це рідкі зустрічі з коханою. Але ж усе це заради неї, тому він відчайдушно працював.

Розставивши меблі разом із Денисом, Матвій нарешті видихнув з полегшенням. Вирівнявшись, заклав руки у боки й оцінив ситуацію.

— Матвію, — Денис умостився на диван і закинув руки за шию, розмістившись з комфортом. — Ти певен, що потягнеш цю квартиру?

— Так, принаймні, спробую, — радісно мовив Матвій і пішов на кухню.

Відчинив дверцята холодильника і дістав звідти дві пляшки пива. Повернувшись у вітальню, подав одну Денисові. Присів поряд і всміхнувся, дивлячись прямо перед собою на картину Мірри. Як тільки він помітив її, попросив подарувати. Вид на Інгул з металевого мосту, на якому і почалась їхня історія. У кутку напис: "Місце, з якого почалося наше кохання", Матвій повісив її на стіні, навпроти дивану. Картина нагадувала йому про кохану, її очі, й тоді він посміхався. Усі проблеми й перепони вмить розвіювались, як туман.

***

У переддень католицького Різдва Мірра готувалась до екзамену. Сиділа над зошитами й старанно, вдумливо перечитувала лекції, відшукуючи відповіді на питання екзаменаційних білетів. Годинник повільно цокав, розтягуючи кожну хвилинку у вічність. Міррі здавалось, що кожен рух стрілки чітко гупає всередині, пришвидшуючи серцебиття. Як не намагалася зосередитись, періодично думками поверталась до питань, які тривожили. Вона відвела погляд у вікно, де панувала темрява. Подумати вперше вона сердилася на Матвія за його потаємність. Не потрібні їй сюрпризи, коли він з'являвся раз на тиждень. Сум перекреслював усі бажання. Їй так не вистачало його присутності. Згадувала дні, коли разом проводили багато часу, снували квартирою, веселились. Тепер він весь час був зайнятим, а вона... Сумувала.