Розділ 3

Ліхтарі тьмяно освітлювали узбіччя дороги. Центральна частина вулиці лишалась кинутою у морок ночі. Ця частина міста, мабуть, найбільше подобалася Міррі. Дорога перекрита. Довкола заклади з терасами, на яких  відпочивали любителі вечірньої прохолоди. Вулична музика наповнювала простір і створювала неймовірне відчуття спокою.

Вони мовчки неквапливо йшли напівтемною вулицею. Минали літні тераси ресторанів, прислухаючись до музики. Легкий вітерець розвіював літню спеку. Мірра відчула, що трохи змерзла. Було у цьому щось ніжне, приємне і водночас бентежне.

Матвій ішов поряд, начепивши на одне плече рюкзак, а в руці тримав свій піджак. Вони рухалися повільно, в кількох сантиметрах один від одного, часом мимовільно торкалися долонями. Матвій не розумів, що відбувається зараз, адже усі його проблеми вмить зникли з появою цієї сіроокої дівчини. Тепер мозок заполонили питання, на які може відповісти лише вона.

Вони зупинилися на перехресті, пропускаючи кілька авто. Матвій несміливо зиркнув на дівчину. Розглядати її відкрито здавалося занадто нахабно. Вона тільки зараз наважилась зізнатись собі, що змерзла. Схрестила руки на грудях і провела долонями по шкірі, намагаючись зігрітися. Матвій швидко зреагував. Розправив піджак і, ступивши ближче, накинув його дівчині на плечі. Обережно поправив і відступив, наче боячись порушити її особистий простір.

Мірра всміхнулася у відповідь. Вони перейшли дорогу і рушили далі. Варто було б подякувати, думала Мірра. Але слова були такими зайвими, коли очі про все сказали.

Вона притягнула комір піджака до носа і непомітно вдихнула аромат. Дивний, але приємний. Відчувався запах фарби та пряний, навіть солодкуватий аромат квітів. Відразу перед очима постав образ лугу, який вони з мамою минали, коли йшли на Катеринівський пляж. Скільки польових квітів вона побачила, змальовуючи їх. Аромати просто вражали насиченістю та стійкістю. Тепер вона наче опинилась там, посеред поля з купою квіток у букеті.

— Чекай! — хлопець різко схопив її за руку і потягнув до себе. Вона не помітила, як поринувши у спогади, ледь не вийшла на дорогу, де саме проїжджав автомобіль.

— Дякую, — нарешті мовила до нього. Матвій міцно стиснув її руку і перевів через дорогу, як маленьку дівчинку. Такою вона йому і здавалась тепер. Зовсім неуважною.

Мірра йшла за ним, дивлячись на його руку, що міцно і водночас ніжно тримала її, і не могла стримати усмішки. Матвій і сам відчув різку зміну настрою. Його підбадьорювало і водночас гнітило власне становище. Телефон у кишені мовчав.

Нарешті вони дійшли до центрального мосту. Матвій хотів постояти з нею тут, де вітер співатиме у волоссі, де місто розкриває свою красу, подаючи на долоні дві частини, які розділяє бетонний велетень. Матвій відпустив руку Мірри і підійшов до поручнів. Опираючись на них, схилився і подивився униз. Безодня блимнула в темряві відблиском шовку. Хвилями підкотилися сум і задумливість. Поряд із водою Матвій відчував спокій.

— Я теж обожнюю це місце, — промовила Мірра і стала поряд.  Заплющивши очі, підставила лице під подих вітру, який грався пасмами її волосся.

Дівчина здавалася йому кумедною. Посміхнувшись, Матвій відвів погляд і заплющив очі. Вони стояли, міцно схопившись за поруччя, і слухали шум вітру, який наспівував їм власну мелодію.

Мірра розплющила очі й подивилася на хлопця. Чекаючи слушного моменту, вона хотіла почати розмову про причини його суму, але не наважувалася  порушити його спокій. Легенько торкнулася його плеча.

Матвій, відчувши несміливий дотик, повернувся до дівчини. Тепер її очі здалися йому чорними, наче великі намистинки.

— Як тебе звати? — запитав.

— Мірра, — промовила вона з усмішкою. Рукою торкнулася його долоні. — А тебе? — пильно зазирнула йому у вічі, щоб розгледіти їхній відтінок.

— Матвій, — стримано відповів. Дивне відчуття від дотику збентежило його. Шкіра на руці палала.

— Матвію, прогуляємося? — запропонувала. Він усміхнувся у відповідь.

Вони блукали містом, вбираючи його енергетику. Вулиці спорожніли. Час від часу проносилися автівки, повертаючи до реальності безтурботну пару. Спочатку почати розмову було складно. Але потім їх уже несила було спинити. Вперше, крім друга, Матвій зміг комусь довіритися. З цією дівчиною хотілося бути відвертим, відкривати таємниці, пізнавати світ. Він дивився в її сірі очі й не міг відвести погляд. Їхня глибина була незбагненна.

— Так не хочу йти додому, — мовила Мірра, коли вони зупинилися. Не вірилося, що момент прощання настав. Нарешті вона зустріла людину, з котрою хотіла б провести своє життя.

— Я теж не хочу, — зізнався Матвій і обійняв дівчину. Тепер Мірра могла сміливо вдихати й насолоджуватись ароматом квітів, яким пахнув його одяг. Матвій торкався її гладкого волосся, закладаючи пасма за вухо. — Треба йти. Не хочу, щоб ти замерзла.

— Коли ти поряд, мені не холодно, — Мірра тулилася до його грудей і міцно обіймала.

Пів ночі вони гуляли містом, не відчуваючи плину часу. Повільно густий туман розтягувався містом, линув над річкою. Вони уперше зустрічали ось так світанок, сидячи на набережній в обіймах один одного. Їхні серця вистукували щось магічне, дивне, ще незрозуміле. Вони й самі не могли пояснити, що відчували у цей момент. Як кров розносилася венами, як пульсувала з шаленою швидкістю, як опиралася холоду, що заповзав під одяг і студив гарячі тіла.