Розділ 1

"Ви отримуєте від життя лише те, що наважуєтеся попросити. Не бійтеся підвищувати планку."

Опра Уїнфрі

На вулиці стояла спека. Мірра сиділа в альтанці з книгою в руках. Найбільше їй полюбилося це місце. Дерев'яна альтанка у тіні великої яблуні.

Коли два роки тому батьки раптово вирішили переїхати в село, Мірра пережила шок. Усе життя вони прожили в місті, особливо не тяжіли до ведення господарства. Але батько давно хотів спокійного життя та й лікарі радили змінити обстановку.

Мірра відклала дочитану книгу й усміхнулася. Мабуть, батьки мали рацію, адже останні місяці, проведені у Катеринівці, дівчині запам'ятаються надовго. Душевний спокій поселився всередині, а натхнення пробуджувало творити нові картини. Кожного ранку вона бігла до річки, захопивши з собою мольберт і фарби для малювання. Сідала на березі й малювала пейзажі. У ці митті вона відчувала щастя.

З роздумів її повернув батько. Він присів поряд на дивані з газетою. Розгорнув її, уважно шукаючи статтю про садівництво. Він дуже змінився: став спокійним і усміхненим. Прикрощі, які трапляються з нами у житті, дають шанс переосмислити саме життя. Шкода, що не всі здатні це зрозуміти.

— Тату, — Мірра підсунулася ближче, схилила голову на плече. — Ти не шкодуєш, що переїхав сюди? — глянула на нього з-під лоба, вичікуючи реакції.

Дмитро Євгенович не любив обговорювати тему переїзду. Йому самому важко далося це рішення, але іншого варіанту він не бачив. Не міг більше боротися за бізнес, який йому не належав, доводити щось партнерові, адже той мав офіційні документи, з якими не посперечаєшся.

— Мірро, ти знову починаєш? Я вже говорив, що жодного дня не пошкодував. Тут я нарешті займаюся тим, що мені до душі, — пробурчав чоловік і мимоволі всміхнувся.

Мірра посміхнулася у відповідь. Вона знала, що батько задоволений. Рідні добре облаштувались у селі, активно вели господарство. Дмитро Євгенович навіть встиг заснувати власну справу. Не міг змиритися з думкою, що відтоді він невдаха.

Мірра намагалася не втручатися у справи батьків. Раділа, що все добре і вони більше не згадували сумних подій дворічної давнини.

Дівчина часто бувала у батьків. Село від міста зовсім недалеко, рейсовим автобусом їхати близько години. Проводила у них вихідні, свята. Влітку лишалась на канікули, радіючи, що може відпочити від гамірного міста й метушні. У селі й справді було затишно і спокійно.

Міррі здавалося, що все, що сталося, — на краще. Так у її житті з'явилося більше особистого простору. В місті вона мешкала сама у трикімнатній квартирі, яку їй залишили батьки. Спочатку було важко звикнути до самотності. Боялася ночі, бо темрява чомусь пробуджувала у ній страхи. Лише згодом Мірра відчула полегшення, звикла до того, що в такій величезній квартирі мешкає лише вона. Облаштувала її на свій смак. Часом  подруги залишалися у неї на ніч. Мірра думала здати комусь із них кімнату, але боялася, що тоді її спокою настане кінець.

Дмитро Євгенович дочитав газету і відклав на край дивану. Міцно обійняв доньку, поцілувавши в чоло, і пішов до саду. Мірра дивилася йому вслід із широкою усмішкою. Їй неймовірно пощастило! Вона добре знала про це і цінувала кожну мить, проведену поряд із рідними.

— Доню, ти вже зібрала речі? — до альтанки зайшли мама. Жінка поставила на стіл велику таріль вареників із вишнею. Улюблені смаколики доньки.

— Так, мамо. Увечері їду.

— Може залишишся ще на день, — Зоя Вікторівна подала столове начиння доньці і та підвелася, щоб допомогти накрити обідній стіл. — До Валі син приїздить. Хотіла вас познайомити, — далі провадила жінка.

— Мамо, ти знову? Я вже говорила, що твоїх женихів мені не треба!

— А дарма, він на лікаря вчиться, хороша кандидатура, — засміялася Зоя Вікторівна, примостившись на стільчик біля столу.

Мірра дивилася на матусю з усмішкою, бо знала, що та навмисне кепкує з неї. Попри різницю у віці їхні стосунки завжди були теплими й дружніми.

Після обіду Мірра допомагала матусі у будинку. Жінка давно затіяла перестановку у кімнаті доньки. Впоравшись, дівчина заходилася збиратися до міста. Останній місяць канікул у селі минув швидко. Тепер їй треба готуватися до навчання.

На початку вересня на Мірру чекала практика, яка неабияк хвилювала її. З дитинства мріяла бути дизайнером, в іншій сфері себе не уявляла. Довго  шукала компанію, в якій хотіла пройти практику, і врешті обрала «Стиль Про».

Увечері, пакуючи речі, Мірра гомоніла з матусею. Поряд із батьками вона почувалася дитиною, а в місті доводилося дорослішати. На плечі лягали хатні клопоти й навчання, відповідальність за власне життя. Вона нікуди не квапилася, особливо зав’язувати нові стосунки. Стільки разів чула від дівчат скарги й не розуміла, навіщо обтяжувати своє життя стосунками, коли не маєш упевненості, що це назавжди. Зустрічатися з хлопцем, бо усі так роблять, для неї було дикунством. Мірра хотіла зовсім іншого. Справжнього, щирого почуття, яке окрилюватиме й вестиме крізь усе життя. 

***

На вулиці стояла неймовірна спека. Природа ледь дихала під товстим шаром пилюки. Темні хмари купчилися на небі, подекуди ховаючи сонячні промені, але дощ ніяк не збирався.