Назустріч сонцю

Піаніно стояло посеред безкрайнього поля, самотній силует серед хвиль зелені. Усі рамки з нього були зняті, тож можна було розгледіти механізм усередині. Цей старий інструмент немов натякав, що готовий розповісти свою історію. Чоловік провів пальцями по клавішах і перший звук немов хвиля розлився простором. Люди навколо завмирали, слухаючи, і, немов підкоряючись незримій силі мелодії, починали рухатися. Танець, народжений ритмом, зливався з вітром, різнокольорові стрічки кружляли, підкоряючись невидимій волі. Вони ніби знайшли власне життя, ширяючи в повітрі, заплітаючись у чудернацькі символи. У цей момент світ ставав іншим — легшим, яскравішим, майже казковим. Музика підіймала їх, відносячи за межі буденності, у простір, де можливо все.

Ігор жив на краю невеличкого містечка, у будинку, де було все необхідне: старий, але надійний дерев'яний стілець і піаніно. І де б він не з'являвся, де б не торкався клавіш — там завжди все розквітало, від рослин до серця. Ніби музика оживляла простір, пробуджувала спляче насіння. Тому й удома його оточували квіти, дерева, що тягнуться до світла, лоза, що плавно сплітається навколо віконних рам. Але так було не завжди, зовсім недавно його будинок був схожий на інші. Уважний читач вже, напевно, здогадався, чому все змінилося — тому що раніше в нього піаніно не було. І матиме рацію. З дитинства він грав на піаніно, але потім закинув цю справу, як це часто буває: справи, цілі, прагнення. Життя так і текло, одна мета за іншою, нескінченні перегони за обрієм, який з кожним кроком ближче не стає, а тільки віддаляється.

Одного разу, він поїхав до столиці у справах. Велике місто нав'язувало метушню, в якій перестаєш усвідомлювати себе та простір, в якій і розчинився наш герой. Він плив за течією, як і багато хто в цьому місті, але раптом все змінилося. Ігор зупинився, щоб одягнути окуляри, оскільки сонце не стримувало свого сяйва, немов намагалося побачити себе у всіх відбивних поверхнях. Коли з кав'ярні неподалік він почув звуки фортепіано, але зовсім не такі, як у музичній школі. Якщо звуки минулого раніше викликали скрегіт у його душі, то зараз він відчув приємну вібрацію, немов його внутрішні струни відгукувалися на ноти, це був поклик. Пальці починали мимоволі ворушитися, ніби згадуючи рухи. Ігор, несподівано для себе, відчув, що йому необхідно доторкнутися до клавіш, відчути подушечками знайому шорсткість. Бажання було таким гострим, що перехоплювало подих. Він дістав із кишені невеликий мідний диск із тонкими різьбленими візерунками. Провів пальцем по його поверхні й символи засвітилися м'яким бурштиновим світлом. Це був ехослід, прилад, створений сучасністю, здатний ловити звуки й відкривати їхні таємниці. Варто було йому прикласти диск до вуха, як механізм передав йому  мелодію просто у свідомість, а потім ще одну і ще. Слухаючи мелодію, за мелодією, він ішов вулицею зовсім без напряму і мети. Музика ставала путівниковою ниткою, незримою дорогою, яка могла привести кудись, де він ще не був. Або туди, де колись уже був, але забув. Ця музика підіймала його, забираючи за межі буденності, у простір, де можливо все.

І зовсім несподівано, як і планувалося, він побачив його. Піаніно. Воно стояло просто на вулиці, біля кам'яної стіни, до основи якої з двох боків спускалися сходи — немов створюючи обрамлення, ніби це не просто інструмент, а вівтар звуку, захований у серці міста. Але це піаніно було закритим — не тільки кришкою, але й чимось невидимим. Воно не привертало поглядів перехожих, ніби ховало свій голос від світу. Потерта поверхня, застиглі клавіші, тиша, яка тягнулася роками. Повз нього проходили десятки людей, не удостоюючи поглядом, ніби це була звичайна шафа, а не живий хранитель мелодій. Затамувавши подих, він підійшов ближче. Провів пальцями по кришці, відчув під долонею шорсткість дерева. Вдихнув, підняв кришку й обережно натиснув на клавішу. Перший звук, перша нота... хвиля емоцій захлеснула його тіло, немов саме життя, наче свіжий вітер, відчинило вікно та увірвалося в його дім без дозволу. Він продовжував натискати на клавіші — спочатку невпевнено, потім сміливіше, дозволяючи пальцям ковзати по рядах, і звуки починали складатися в мелодію. Але піаніно вперто чинило опір, збивало ритм, немов випробовувало його, немов не хотіло розмовляти. Він грав до самої ночі. А потім пішов. Але з однією лише думкою: це воно. Це те, що він шукав.

Кілька днів, а може й тижнів, у нього пішло на пошуки того самого інструменту, який резонував би з його внутрішніми струнами. І він його знайшов. Так почалася нова сторінка його життя і тоді вперше зазвучало піанополе. Не одразу, а трошки пізніше. Ігор занурювався в музику, як у новий світ, який раптом відкрився перед ним. Він знаходив композиторів, чиї мелодії відгукувалися в його душі і намагався відтворити їх. Навчання йшло повільно. Пальці спочатку не слухалися, акорди звучали не так, як хотілося, а ритм весь час вислизав. Але всередині щось не дозволяло здатися. Можливо, це було те саме бажання — одного разу наблизитися до Маестро, як він називав свого улюбленого композитора. Стати гідним зіграти перед ним або хоча б розповісти, як його музика змінила цілий світ усередині. І тоді, відтворюючи мелодії знову і знову, зливаючись із кожним звуком, він почав помічати, як між звичними нотами народжуються свої власні. Іноді це був лише один акорд, що просився на продовження, а іноді — незнайома мелодія, що лунала десь на межі свідомості. Він помічав, що його руки більше не просто слідують за чужими творами — вони самі шукають, пробують, знаходять щось своє. Ігор не відразу усвідомив, що це означає. Але одного разу він сів за піаніно і, замість того щоб зіграти завчену мелодію, дозволив пальцям рухатися вільно. Музика полилася з нього так, наче весь цей час чекала, коли він дозволить їй вийти назовні. Це було схоже на розмову. Тільки тепер він був тим, хто говорить. Так з'явилися його власні композиції, які звучали разом з іншими на піанополі.