Розділ 4. У лабіринті підозр

З кожним новим днем, проведеним у Шенгені, Девіл та Лермонт все більше занурювались у загадкову атмосферу міста, де зникнення людей стало лякаючою нормою. Їхні розслідування просувалися не так швидко, як їм хотілося, але вони відчували, що кожен новий факт, кожна нова зачіпка наближають їх до розгадки.

Девіл сидів у маленькому кафе на розі вулиць, де вони з Лермонтом зустрілися, щоб обговорити останні знахідки. Він вивчав записи з камер спостереження, які вдалося отримати з поліцейського відділку. Лермонт приєднався до нього, тримаючи в руках купу паперів і зошит для записів.

— Здається, у нас є щось цікаве, — сказав Лермонт, сідаючи навпроти. — Я поспілкувався з кількома людьми, які бачили когось підозрілої поведінки в районах зникнень.

— І що ж вдалося з'ясувати? — запитав Девіл, відриваючи погляд від екрану ноутбука.

— Всі вони згадували про чоловіка в темному плащі, який часто з'являвся неподалік місць зникнень. Ніхто не знає, хто він, але він завжди здавався, ніби когось чекає, — пояснив Лермонт, роблячи позначки в блокноті.

Девіл потягнувся за чашкою кави, думаючи про нову інформацію.

— Це може бути наш перший реальний слід, — зауважив він. — Якщо цей чоловік дійсно причетний до зникнень, нам потрібно дізнатися більше про нього.

Вони вирішили відвідати кілька місць, де бачили цього таємничого чоловіка, сподіваючись знайти нові зачіпки. Першою їхньою зупинкою став парк у центрі міста, де, за словами свідків, чоловік часто з'являвся вечорами.

— Може, нам пощастить і ми зможемо поспілкуватися з кимось, хто бачив його останнім часом, — сказав Лермонт, коли вони підійшли до входу в парк.

Незважаючи на ранковий час, парк уже був переповнений людьми, які прогулювалися, займалися спортом чи просто відпочивали. Девіл та Лермонт вирішили розділитися, щоб охопити більшу територію.

Девіл пройшовся вздовж алеї, намагаючись не пропустити жодної деталі. Він зупинився біля невеликої кав’ярні, де літня жінка, яка продавала каву й випічку, помітила його зацікавлений погляд.

— Щось шукаєте, молодий чоловіче? — запитала вона доброзичливим голосом.

— Насправді, так, — відповів Девіл, наближаючись. — Чи не помічали ви тут останнім часом чоловіка в темному плащі, який поводився підозріло?

Жінка задумалася на мить, потім кивнула.

— Так, я бачила його кілька разів. Він завжди сидів там, на лавці, — вказала вона рукою. — Виглядав, ніби когось чекає, але ніхто ніколи не підходив до нього.

Девіл подякував і пішов до лавки, сподіваючись знайти якісь сліди, які могли б вказати на чоловіка. Він уважно оглянув територію навколо, але не знайшов нічого, що могло б бути корисним.

Тим часом Лермонт відвідував магазини й кафе неподалік, розпитуючи людей про чоловіка в темному плащі. Коли вони знову зустрілися, Лермонт теж не мав нічого конкретного, але запевнив, що продовжить пошуки.

— Можливо, нам слід зосередитися на інших аспектах справи, щоб знайти більше інформації, — сказав Лермонт, коли вони знову повернулися до кафе.

— Ти маєш рацію. Якщо ми не можемо знайти його, ми повинні знайти, що саме він шукає або кого, — погодився Девіл.

Вони вирішили повернутися до поліцейського відділу, щоб поговорити з Мартіном і переглянути списки зниклих знову, намагаючись знайти нові зв’язки або підказки.

— У цій справі занадто багато темряви, — сказав Лермонт, коли вони виходили на вулицю. — Але я впевнений, що ми зможемо знайти світло.

Девіл кивнув, відчуваючи, як у ньому зростає рішучість. Вони були готові продовжити свої пошуки, знаючи, що кожен новий крок наближає їх до розгадки таємниці, яка охопила місто. І хоча лабіринт підозр здавався нескінченним, Девіл та Лермонт були впевнені, що зможуть знайти вихід.