Частина 36.

Минуло кілька днів. Віра все ще намагалася звикнути до думки про вагітність, а Артем робив усе, щоб показати їй, що він поруч. Але те, що вони приховували правду від Данила, важко давалося обом.

Одного вечора, коли Віра вкладала сина спати, він несподівано запитав:

— Мамо, а чому дядько Артем тепер завжди з нами?

Віра застигла. Серце шалено забилося в грудях. Вона погладила сина по голові, намагаючись вигадати правильні слова.

— Він просто хоче нам допомагати, любий, — відповіла вона обережно.

Але Данило примружився, ніби намагався щось пригадати.

— А чому він так переживав, коли я хворів? Чому він здавав кров для мене? Ти казала, що у нас однакова група... — його голос знизився, у ньому з’явилася підозра. — Це тому, що він мій тато?

Віра відчула, як перехоплює подих. Їй здавалося, що все навколо затихло. Вона не знала, що відповісти, але не хотіла більше брехати.

— Так, Данило, — нарешті прошепотіла вона. — Артем — твій тато.

Хлопчик мовчав кілька секунд. Його очі блищали в тьмяному світлі нічника.

— Чому ви мені не казали? — у його голосі не було злості, тільки здивування і біль.

Віра стиснула його руку.

— Ми просто не знали, як тобі про це сказати… Ми боялися.

— Боялися? Чого? — він насупився. — Що я не захочу тата?

Ці слова пронизали її наскрізь. Вона не змогла відповісти.

— Можна мені з ним поговорити? — запитав він після паузи.

Віра повільно кивнула.

— Так, любий, звісно.

Данило обернувся до дверей, ніби чекаючи, що ось-ось Артем зайде. І в цей момент Віра зрозуміла — вона зробила правильний вибір. Тепер їм усім доведеться жити з правдою.