Частина 29.

Артем провів у лікарні майже всю ніч. Він сидів біля ліжка Данила, спостерігаючи за його рівним диханням. Віра теж не відходила далеко – вона сиділа на підвіконні, іноді закривала очі, але сон до неї не приходив.

– Ти можеш піти відпочити, – тихо сказав Артем, коли побачив, як вона втретє потирає очі.

– Я не можу. – Вона зітхнула. – Просто не можу залишити його.

Артем розуміюче кивнув. Він і сам не хотів іти. Було щось заспокійливе у тому, щоб просто бути тут, поруч із сином. Його сином. Це слово ще не вкладалося в голові, воно здавалося чужим, незнайомим. Але водночас він відчував якусь дивну теплоту.

– Ти думала сказати мені раніше? – раптом запитав він.

Віра опустила голову, ховаючи погляд.

– Думала. Кілька разів. Але боялася. Я не знала, як ти відреагуєш. Ти був далеко, у тебе було своє життя…

Артем провів рукою по волоссю, намагаючись зібрати думки.

– Я не знаю, як мені бути, Віро, – його голос був тихий, майже зірваний. – Я пропустив усе. Його перші слова, перші кроки…

Віра підняла очі, у них була глибока ніжність.

– Але ти можеш бути з ним зараз. Бути поруч. Якщо захочеш.

Артем довго мовчав, дивлячись на маленьку долоньку Данила. Потім він обережно поклав свою руку поверх неї.

– Я хочу, – сказав він нарешті. – Я хочу спробувати.

Віра кивнула, і сльози знову наповнили її очі. Вона не знала, що буде далі, як складуться їхні стосунки, але одне було точно – Данило тепер мав батька.