Частина 19.

Минуло кілька тижнів після походу. Артем намагався повернутися до свого звичного життя, але думки про Віру не давали спокою. Він розумів, що почуття до неї не згасли, і що більше він намагався їх придушити, то сильніше вони ставали.

Одного вечора, повертаючись додому, він отримав несподіваний дзвінок від Віри.

– Артеме, привіт… – її голос звучав напружено, майже зірвано.

– Віро? Щось сталося? – він одразу відчув недобре, його тіло напружилося.

– Можеш приїхати? Будь ласка… Я зараз у лікарні, – у її голосі відчувалася паніка.

Артем навіть не питав, що сталося, він просто схопив куртку і вибіг із квартири, не замислюючись над тим, як швидко серце гупало в грудях.


---

Лікарняний коридор був довгим і сірим, лампи мерехтіли холодним світлом, створюючи гнітючу атмосферу. Віра сиділа на жорсткому пластиковому стільці, стискаючи руки в кулаки. Її очі були червоні, а обличчя бліде, як у примари. Вона виглядала виснаженою, ніби не спала кілька діб.

Артем підійшов до неї, ледве дихаючи від хвилювання.

– Віра, що сталося? Де Данило? – він присів поряд, намагаючись заглянути їй у вічі.

Вона ледве зітхнула й провела руками по обличчю.

– Він… у реанімації. – Її голос зірвався, а губи здригнулися. – У нього висока температура, лікарі підозрюють важку інфекцію… вони ще не знають точно… – вона схлипнула, хапаючи повітря.

Артем відчув, як у грудях похололо. Його світ перевернувся. Дихання стало уривчастим.

– Чому ти не подзвонила раніше? – його голос був хрипким, майже злим, хоча він не хотів її звинувачувати.

– Я не знала, що робити… – вона опустила голову, плечі здригнулися. – Я була в паніці… Я боялася…

Артем стиснув її холодні пальці, відчуваючи, як вони тремтять.

– Я з тобою. Ми розберемося… Все буде добре, – пообіцяв він, хоча сам цього не знав.

Лікарі проходили повз, не звертаючи на них уваги, а хвилини тягнулися, мов вічність. Ця ніч могла змінити все назавжди. Артем не відпускав її руки, мов тримаючись за останню надію.