Частина 7.

Віра не могла знайти собі місця після зустрічі з Артемом. Десять років вона жила спокійно, вибудовуючи своє життя, ховаючи минуле в найтемніші куточки пам’яті. Але зараз воно нахабно прорвалося назад.

Вона сиділа на маленькому балконі своєї квартири, загорнувшись у плед, і дивилася, як на вулиці мерехтять вогні. У кімнаті тихо сопів Данило, її єдина справжня любов, її найбільше щастя і водночас її найбільша таємниця.

Артем шукав її… Віра не могла викинути ці слова з голови. Вона була впевнена, що він давно її забув. Але тепер у неї не було сумнівів – він досі пам’ятав, досі хотів знати, чому вона зникла.

Наступного ранку вона прокинулася раніше за сина. День обіцяв бути звичайним, але в глибині душі вона знала – усе змінилося.

Данило прокинувся, потягнувся і позіхнув.

– Мамо, можна сьогодні в парк після школи? – запитав він, витираючи очі.

– Так, звичайно, – усміхнулася вона, погладивши його по волоссю.

– А можна морозиво? – хлопчик хитро примружився.

– Побачимо, як ти поведеш себе в школі, – засміялася вона.

Данило поїв, і вони разом вийшли з квартири. Віра завжди сама відводила його до школи, і сьогоднішній ранок не був винятком. Але вже біля входу в школу її серце завмерло.

На іншому боці вулиці стояв Артем.

Він не бачив їх – говорив із кимось по телефону, але цього було достатньо, щоб у Віри затремтіли пальці.

Вона міцніше стиснула руку Данила.

– Мамо, що сталося? – хлопчик здивовано глянув на неї.

– Нічого, любий, – швидко відповіла вона. – Просто йди обережно.

Вона не знала, побачив він їх чи ні. Але вперше за десять років вона відчула страх.

А що, якщо правда ось-ось випливе на поверхню?