Любовний роман

Назустріч долі

Завдяки відкритій кватирці моя спальня наповнилася ранковим, свіжим повітрям. Гучний спів птахів розбудив мене. Я продовжував лежати, насолоджуючись свіжістю повітря. Через деякий час пролунав сигнал будильника, нагадуючи, що настав час вставати на роботу. Відключивши його, продовжував лежати на ліжку. Згадав мимольотом Робінзона Крузо: як добре йому жилося, він не вставав рано-вранці на роботу, хоча добувати їжу все-таки доводилося. Застосовував бумеранг.

Але безжальна реальність змусила підвестися, інакше бумеранг не принесе мені зарплати. Відірвавшись від ліжка, виконав усі ранкові процедури, абияк зробив бутерброди, поснідав, випив улюблене капучино, потім вирушив на роботу.

Вийшовши з під'їзду, побачив, що сусідка вмовляє сина йти до садка.

- Мишенько, будь ласка, давай швидше, а то я спізнюся на роботу!

- Мамо, я ще трохи похитуюсь на гойдалках, і підемо.

- Доброго ранку, Оксано! Що не слухається?

- Ой, не кажи, тут спізнюся на роботу...

- То я можу відвести Мішутку!

- Щоправда? Тоді я побігла?

- Ну звичайно ж! Мишко, пішли? Ти знаєш, що буває з дітьми через непослух? Вони стають бармалеями! Батьків треба слухатись. Ти хочеш бути бармалеєм?

Мишко засміявся, подивився на мене і відповів:

- Це ж буває лише у казках.

- Але ж ти не хочеш виявитися героєм поганої казки?

- Гаразд, дядько Сергію, я слухатимуся, даю слово.

Миттю відвів дитину і швидше побіг до автобусної зупинки. Мені пощастило - там зупинилася легкова машина мого друга Валери, він посигналив і я сів поряд з ним.

- Доброго ранку, на роботу?

- Так. Як завжди – поспішаємо.

- Дякую, що підвіз. Я все хотів спитати: як ти у вихідні? Махнемо на рибалку?

- Поки не знаю. Зателефонуємо у п'ятницю.

Через деякий час, ми дісталися моєї роботи.

- Сергію, не забудь мені подзвонити.

- Добре! Бувай!

Зайшовши до інституту, я привітався з вахтером Іриною Андріївною, потім, піднявшись сходами на п'ятий поверх, попрямував до свого кабінету. Там уже лунав дзвінок від нашої завідувачки:

- Як справи, Сереженько, ти вже на місці?

- Так, Ларисо Олексіївно.

- За п'ять хвилин – до мене в кабінет!

Я прочинив вікно, щоб провітрити приміщення, і поспішив на виклик начальника відділу експертизи.

- Дозвольте увійти?

- Заходь, Сереженько, сідай.

- Ларисо Олексіївно, а чому ви посміхаєтеся?

- Та ось хочу відправити тебе у відрядження на два тижні.

Я невпевнено знизав плечима. Знав би Валера, що риболовля зривається.

- І куди, як не секрет?

- Назустріч долі, Сереженько.

- А більше нема кого, крім мене?

- Всі одружені, а ти у нас - холостяк, тож ступай у бухгалтерію до Наталі Федорівни, отримаєш відрядження та квитки. Ось адреса, куди їхати. Загалом, там стара православна церква, повністю обстежиш будівлю, і всі знімки відправиш електронною поштою. І не забудь зайти до Лізи до лабораторії інструментів.

- Ясне діло! – погодився я з неприхованим розчаруванням.

Впорався в бухгалтерії, постукав до Лізи. А вона, ніби знущаючись, помітила:

- Сереженька, матінка про нас піклується.

- Так, вона сказала, що відправляє мене "назустріч долі". Уявляєш? Не терпиться одружувати мене раніше.

- Що ж! - Усміхнулася Ліза. - Бажаю удачі!

Я тільки з гіркотою зітхнув. Успіх був би в іншому місці – з Валерою на рибалці. Але нажаль! Доведеться розчарувати його. Набрав номер друга, повідомив новину.

- Ну, гаразд, приїдеш із відрядження - домовимося ще раз.

- Добре.

Спати ліг раніше, щоб о пів на сьому бути вже на вокзалі. О п'ятій ранку – підйом. Зібравшись, узяв валізу, попередньо переглянувши, чи всі речі взяв. Не люблю, коли у дорозі з'ясовується, що чогось не вистачає. Перед виходом зателефонував матері:

- Доброго ранку, я їду у відрядження на два тижні, коли приїду – передзвоню. Все мамуля, я спізнюся на поїзд, коли буду на місці, подзвоню.

Ледве впораючись зі своїм сонним станом, скочив у маршрутку. О сьомій ранку вже звично шукав свою платформу. Знайшов свій дев'ятий вагон, показав квиток провідниці.

Двері в купе були прикриті, я постукав, у відповідь почув голос молодої жінки:

- Так, так, заходьте.

- Доброго ранку! Дозвольте оселитися?

Вона, усміхнувшись у відповідь, бадьоро промовила:

- Проходьте, будемо попутниками.

Я поклав валізу на верхню полицю, а сумку – під ліжко.

- Якщо переодягатиметеся, я вийду, - запропонувала жінка.

- Ні, не варто, на наступній зупинці, після Запоріжжя, виходитиму.

- А, ну тоді гаразд!

Потяг потихеньку смикнувся і поїхав. Ми сиділи один проти одного, дивилися на перон, що видаляв. Я запропонував своїй попутниці познайомитися, оскільки ми мали їхати ще не одну годину.

- Мене звуть Сергій Іванович, а вас?

- Любов Василівна. Якщо не секрет, куди ви їдете?

- У відрядження, селище Вишневка.

- А ви з Дніпра?

- Ні, я їду з Києва, мені треба виходити на зупинку згодом.

- Що будемо замовляти у провідника – каву чи чай?

- Мабуть, кава.

Виклавши пряники та пакетик швидкорозчинної кави, я подався до провідниці, щоб принести окріп у склянках. Повернувшись, продовжив розмову.

- Ви, мабуть працюєте лікарем?

- А як ви здогадалися?

- За запахом медикаментів.

- Так, я працюю у Києві, у лікарні – терапевтом. Ваша черга, зізнавайтеся, – жартівливо наполягла Любов Василівна.

– Секретів немає! Я працюю в науково-дослідному інституті, вивчаємо історичні споруди.

- Щоправда? Це дуже цікаво, мабуть? І яку ж споруду ви вивчатимете у Вишневці?

- Там є дуже старовинна церква, і моє завдання – обстежити її зовні та всередині. Малюнки, орнаменти – те, що збереглося до нашого часу. Потрібно взяти частинки матеріалів, щоб під час реставрації відновити колишній вигляд.